У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока — це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.
Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. «У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, — згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. — Пане мусье, — процідила вона сиплим голосом, — пригостіть даму сірником. — Вибачте, але я не курю, — збрехав батько».
Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. «Де ж і коли я ще її зустріну? — бідкався А. Блок щодо чергової музи. — Я ледачий, боягузливий і слабкий». «Ми стали близькі, але настільки духовно, — відгукувалась та, — що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, «твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. «Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», — гукав А. Блок. На жаль, навіть «цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров — з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.
Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу — це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів — на відміну від їхніх «революційних» наступників — завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. «Наша культурність, — значив Ю. Олєша у 1920-их, — це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. — І дружини нас поважають».
Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки
Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «— Робити ви хоч що-небудь умієте? — питалися в них у „Циніках“ А. Марієнґофа. — Звичайно, ні. — Та-а-к. — І він діловито звів брови. — У такому випадку вас доведеться влаштувати на відповідальну посаду». О, що це була за «посада», яку отримували приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булґаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших «відповідальних» товаришок Ряппо, які гідно різнилися від колишніх «бойових» товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя, було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією, — така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури. Іноді дві «виробничі» іпостасі поєднувались в одному «любовному» фляконі, і герой чергової «Змови почуттів» Ю. Олєші у тому-таки 1929-му році гукав до жінки: «Ти справжня стерва! Ти можеш любити двох і віддаватися двом. Тобі однаково: чи я його заріжу, чи він заріже мене. Чому ти виходиш на кухню майже гола? Я знаю, чому! Ти хочеш, щоб усе хвилювалися, побачивши тебе. Ти повія».