У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
«Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант в кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись», — гукав у жовтні 1934-го року батько української радянської драматургії Микола Куліш. Гукав, як стало знати, в листі до останньої своєї любови, адже ліричний настрій урвався вже з приходом грудня того ж 1934-го року, 7-го числа якого М. Куліша було заарештовано.
Проте усвідомлення загибелі власного письменницького генія, чия ідейна суперечність роздвоювала самого автора, роблячи неприйнятним його творчість «ні для більшовиків, ні для незалежних українців», як вважає В. Чапленко, здається, менш за все хвилювало М. Куліша, чиї почуття до коханки, «милої Тоти», вихлюпувались через вінця «голубого бездонного келиха», чим ввижалось М. Кулішеві «ідеально-чисте, голубе небо» тридцять четвертого року. Адже в серці провідного драматурга театру «Березіль» «співав зоряний лебідь» і ніщо не ворожило на те, аби любовна пісня стала для мистця насправді останньою, себто «лебединою». Навпаки: якісь шістнадцять днів від часу перебування М. Куліша на санаторному лікуванні проходили для нього «під нестерпучо-гострим знаком запитання», що віддзеркалювало його почуття до власної примхливої адресатки Марії Пілінської, відомої перекладачки і дружини Івана Дніпровського.
Отже, «що з Тотою?» — мучився в санаторії М. Куліш. Коли приходила довгоочікувана відповідь, з якої було знано, що «Тота жива й здорова», ощасливленому драматургу випадало нарешті жити омріяним «ясним, казково-зоряним життям». «Яка ж у Вас робота? — знову й знову перепитував він. — Переклад? Кого? Тільки Ви, будь ласка, не куріть. Добре?» Проте існуючі побутові реалії підмінювали справжнє життя на фантасмагоричну дійсність. Річ у тім, що до кисловодської санаторії «Гори» М. Куліш потрапив, власне, за порадою лікарів (у зв’язку із загостренням хвороби серця) після відвідин у липні 1933-го року рідної Таврії, де він перебував після самогубства М. Хвильового та початку страшного голоду по українських селах. Тогорічному, черговому лікуванню М. Куліша в Кисловодську передувало проведення харківського партійного диспуту, на якому драматурга «розпинали» разом із його театральним начальником Л. Курбасом, внаслідок чого він остаточно захворів.
Ті самі невблаганні реалії сприяли також останній зустрічі усіх згаданих героїв цієї історії кохання вже під час її трагічної розв’язки. «4-го Вам 34, — листував сорокадворічний донжуан до дружини свого найближчого друга. — Ну що ж. Натягуйте, Тота, тридцять п’яту струну. Тридцять п’яту. Та Ви ще зовсім молода! Вітаю Вас. Вітаю. Всього прекрасного. Зоряно тисну». Тим часом, а саме 1-го грудня 1934-го року, на 34-му році життя, в санаторії м. Ялти від сухот помирає Жан, той самий друг М. Куліша ще з юнацьких років, поет, прозаїк і драматург Іван Дніпровський (справжнє прізвище — Іван Шевченко). Ця подія трагічно співпала з убивством Кірова в Ленінґраді, внаслідок чого в харківському письменницькому Будинку «Слово» були заарештовані О. Вишня, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, В. Ґжицький, М. Піддубний, О. Досвітній. Сьомого грудня на вулиці Сумській «взяли» й М. Куліша, що встиг перевезти тіло І. Дніпровського до Харкова і був заклопотаний саме у справах похорону. Отже, «дорогого Жана» поховали без нього.
«Я не хотіла вірити, що Миколу заарештували, — згадувала пізніше його „старенька“ дружина Антоніна Куліш. — На ранок пішла до дружини Дніпровського. Може, — думала, — поклали його там спати, може, п'яний? Але вона мені сказала, що на похороні його не було, що всі були тим стривожені й питали про нього».
Отже, про фатальний кінець не знала навіть «мила Тота». Забарився був «зоряний лебідь» її нещасливого коханця. Тож свою чергову, тринадцяту, струну «наша юна, ніжна, бистрокрила й могутня республіка» того року натягувала без нього. Як, зрештою, без багатьох інших будівничих Загірньої комуни.
Жінка як революція
А що, невже ніхто не розуміє, що вся ця філософія викликана не ідеями, а лише неконтрольованим колообігом сексуальних позивів і алькоголю?