У задзеркаллі 1910—1930-их років

На відміну від «революційних» валькірій, що дозволяли собі багато чого у вищезгаданому житті з літературою, пролетарські письменники-відчайдухи в «жіночому», чи пак любовному питанні почувалися незатишно. На їхні тексти з тестикулами жінки майже не звертали уваги, якщо писання не приносили шалених гонорарів, як у В. Сосюри. Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами й самогубствами оберталося психологічною травмою, сублімаційними замінами «жінки» на «літературу» й навпаки, ревнивим ревом В. Маяковського, мазохістським співом В. Свідзінського, а також відвертими адюльтерами М. Куліша, які й виправдовували письменницьку творчість, що зазвичай перетворювалась на процес зализування розриву між письменницьким «я» і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають несправжніми. Травма давала можливість автурі з 1920—30-их виправдати спонтанність власного партійного письма, його нестримність, довільність і передчасну «революційну» еяколяцію, що підсвідомо існувала навіть у патріотичних текстах. «Революція! — встиг викрикнути він і скінчив, скошений кулею», — еротично живописав І. Бабель розстріл червоного комісара.

Загалом клясова ненависть у писаннях пролетарських авторів — це не просто ворожість до незбагненної антиреволюційної сили. Іноді це була типова незмога здобути перемогу на любовному фронті, а чи неспроможність отримати задоволення від «живого» життя в силу партійних зобов’язань і негласного морального кодексу радянського громадянина. Також іноді це було невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу й палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. І тоді «поїзди йшли на Захід», чи пак у «творчі» відрядження, де жінки були більш поступливі та менш «революційні», чи пак міщанські. «Товариші, / Говорю серйозно: без Европи нам — / як попам без / душі: / Обійтися ніяк не можна», — наполягав завзятий М. Семенко, знемагаючи 1929-го року від «футуристичного» лібідо в «Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти»: «Чи дасть мені ще / Радянська влада кохана / долярів! / Хоч невеличку жменьку — / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у / справжню культуру, европейську, закоханим!» І це попри те, що його ж поплічник А. Зимний того ж 1929-го року застерігав: «Раднарком і Політбюро — / не чудотворні ікони; нічого молитись їм / про своєчасне устаткування / на приватних кватирях / соціялістичного комфорту, / і одночасно / видурювати в Церобкопі зайву пару галош». А ось наприклад, художник І. Бродський нічого не видурював, а користувався тим, що дарувала сама радянська дійсність. Так, намалювавши у 1934-му році портрет І. Сталіна, він мріяв про поїздку до Америки: «Там дадуть за портрет Леніна 75 000 дол.»