У задзеркаллі 1910—1930-их років

Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «— Що будемо робити, товаришу Сталіне? — лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. — Як що робити? Заздрити будемо», — відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна — зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, — не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.

Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна — це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід — це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові «хунвейбін». Там, на Заході, буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа — захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша — писати про еротику в журналі «Комуніст».