У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Проте соціяльні та науково-технічні утопії в українському підсонні не завжди здійснювались із відповідною до партійних настанов ефективністю, набираючи містечкового характеру й малоросійського невігластва. Власне, це був той нутряний спротив селянської, по суті, душі українського обивателя накинутому згори рядну нової пролетарської моралі, коли «нові пани» запровадженого силою радянського ладу несамохіть тягли у «світле» майбуття народницьке хамство й номенклатурну зверхність до свого справжнього родового коріння. Зокрема, про це ідеться у знаковій п’єсі того комункультівського часу «Мина Мазайло» М. Куліша, і не лише. Містичний відблиск цього «народного» анти-колективістського спротиву не зникає також протягом наступних десятиліть. «У день народження Макса Ґлафіра повернулася пізно, з ледь сизуватим обличчям, — значить Н. Ґорланова в „Житті Макса“. — Збори були довгі… Парторг затримав ще, усе про мітинг протесту нагадував, не встигла тобі подарунок купити.
— Комунізм тобі дорожче чоловіка? — закотив очі Макс. — Що ти, що ти! Завтра обов'язково зроблю подарунок.
— Зроби мені подарунок — не роби революцію!»
Але з часом радянські жінки позбувалися будь-якого бажання робити соціяльну «революцію», згадавши про численні «буржуазні» принади міщанської тілесности й повертаючись у тихе лоно комунального добробуту й обивательських страстей. З одного боку, «революційна» енерґія колишніх бойових товаришок перетоплювалась у тихе болото обивательщини. З іншого боку, саме в пересічній історії щоденного побуту, жесту й поведінки полягала суть соціялізму як реальности, себто невблаганного руху душі й тіла всередині всепереможної громадськости. Річ у тім, що, зокрема, український обиватель з радянського соціялізму долучався до мільйонів подібних до нього членів нового устрою завдяки містичній силі на кшталт родової спільноти — абсолютно не притаманній індивідуальному, заможному, куркульському архетипові українця, але виплеканому «народницьким» розумінням традиції, де «гуртом і батька легше бити», і закріпленому завдяки радянському аґітпропу.
Майк Йогансен
Утім, приватне життя у 1920—30-их роках подекуди, звичайно ж, відрізнялося від ідеологічного ерзацу зразкового радянського життєпису. Адже саме з «олюднених», далеко не зразкових подробиць складається «виноградне м’ясо» життя, тож, зокрема, «зрада і любов» під описувану пору існували не лише в п’єсах Шіллера, але й на території радянських комуналок під хвацькими більшовиками, які тільки одного не врахували у своїх ґлобальних плянах розбудови світу, а саме того, що живі люди, міщани, обивателі невитравні на цьому світі, як зелена травичка з-під бруківки — із своїм особистим життям, бажанням нафарбувати уста, поїсти, випити пива, закурити і заодно вже кинути жінку з дітьми.
Ось чому більшовики — принаймні в приватному мікрокосмі історії — потерпіли поразку. Але остаточного краху не сталося через те, що за радянських часів була інстинктивно сприйнята основна теза структуралізму — індивідуальна поведінка людини є часткою колективної моделі. Себто радянська ідеологія частково була вірою в підсвідомість, а частково вірою в те, що цією підсвідомістю можна оволодіти. Загалом віра під радянську пору аж ніяк не була евфемізмом для визначення зв’язку між поняттями часу й вічности. Життя у тому вимірі, в якому воно було в Радянському Союзі, визначалось як сумнівами щодо тієї «віри», так і вірою в ті «сумніви», і ця фундаментальна невизначеність, по суті, «рятувала» категорію часу, заповідаючи неоковирні форми виживання. Іноді саме воно надихало на своєрідний спротив офіційному інститутові родини, родинних стосунків тощо, але частіше усе воно виявлялося лише номенклятурною поведінкою нових українських радянських панів, сформованою за мовчазної згоди всесоюзного начальства.
Валер'ян Підмогильний
Так, яскравим прикладом дружніх і майже подружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в історичних джерелах так і не витворилась на історію «зоряного» кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті.