Відповідь: Робота наша зараз почнеться, а полягає вона в реєстрації світу, тому що ми тепер уже не світ.
Д. Хармс
…Так уже сталося, що Історію 1920—30-их років ретельно вивчали і — як це часто буває — практично перестали читати. Натомість A. Грін значив: «Книжку, якщо чекаєш від неї дива, варто читати двічі. Перший раз замолоду, коли ви молодші за героїв, вдруге коли постаршали, і герої книжки стали молодші за вас». Себто у даному випадку був потрібен час, щоб інтерес до історико-архівного контексту набрав більш специфічних, візуально-белетристичних форм, щоб «радянський матеріял», звільнившись від найближчих ідеологічних конотацій, став значимим у теоретичному відношенні. Словом, треба було, щоб визначилася певна позиція. І вже тоді повною мірою міг відбутися зокрема феномен Розстріляного відродження як періоду в історії України 1920—1930-их років.
Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай шукають її там, де їй належить бути — у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері «відображеного», у мистецтві фантазування, у своєрідному «задзеркаллі» офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянської обивателя. Втім, це зовсім не вигадки автора, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого — словом, «відображеного» життя. Після заколоту більшовиків взаємовідносини життя й мистецтва взагалі змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму B. Шкловський, «життя саме стало мистецтвом». Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище. Іноді цей фаталізм скидався на державно оформлену фантасмагорію з цілком реальними адресами усіх можливих чудес, за якими мешкала реалізація ідеологічної Метафори з Алегорією.
В. Беньямін вважав, що алегоричне мислення характерне для післявоєнних і «постреволюційних» періодів. Мовляв, після кардинальних перемін і катастроф вживання алегорії свідчить про неможливість знайти питомий сенс, правду і роз’яснення того, що відбувається. Правдиве сприйняття перехідного історичного моменту передається через процес розповідання, через анекдоти і притчі. Себто відсторонене ставлення до сучасности, з якою легше спілкуватися через ліричне уособлення того чи іншого суспільно-політичного явища. Зрештою, це те, що В. Шкловський називав методою «очуднення» реальности. В умовах такого учуднення нового «революційного» життя доводилося існувати в Країні Рад багатьом її сучасникам-попутникам. Тому не дивно, що нова соціяльна емблематика набувала цілком «живих», чи пак «людських» рис.
«“Товаришу міліціонере, — звернувся Макар, — вкажи мені шлях до пролетаріяту”. Міліціонер дістав записника, відшукав там адресу пролетаріяту і вказав її вдячному Макарові», — живописав А. Платонов казково-революційну реальність у «Спантеличеному Макарі». «Юнак почистив рукавичками свої брюки й делікатним голосом спитав: “— Скажіть-но, дідусю, як тут пройти на небо?” Сторож поглянув на молодика, примружив одне око, потім примружив друге, потім почухав собі борідку, ще раз глипнув на юнака і мовив: “— Ну, нема чого тут затримуватися, проходьте собі”», — додавав Д. Хармс в оповіданні «Про юнака, що здивував сторожа».
Також у 1930-их роках Сальвадор Далі створив черговий арт-об’єкт — смокінґ, обвішаний маленькими чарочками для лікеру, наповненими молоком. Люї Араґон, побачивши це, розгнівано вигукнув: «Яка мерзота! Псувати молоко у той час, коли діти пролетаріяту голодують!» На що Далі незворушливо відповів: «З-поміж моїх знайомих немає людини на ім’я Пролетаріят». Насправді ж, як знати, така людина, чи пак цілий кляс, існувала. «Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах», — уточнював її антагоністичне існування поет-імажиніст А. Марієнґоф. Що ж до неабияких бойових здібностей самого Пролетаріята, персоніфікованого в Україні у Жовтень, то зокрема критик В. Коряк в «Організації жовтневої літератури» застерігав: «Жовтень знищив “українську літературу” і “українського поета”. Жовтень утворив “пролетарську літературу” українською мовою». Натомість Постанова Політбюра ЦК РКП(б) «Щодо політики партії в галузі художньої літератури» уточнювала: «Пролетаріят повинен, зберігаючи, закріплюючи та всіляко розширюючи своє керівництво, займати відповідну позицію в цілій низці нових ділянок ідеологічного фронту».
