У задзеркаллі 1910—1930-их років

Здається, у такий спосіб глядачеві дещо нав’язливо запропоновано подумки провести паралель між колишніми видатними пацієнтами Сабурки і «підлітком Савченком», майбутнім письменником Едуардом Лімоновим.

Зрештою, порівняння Е. Лімонова з В. Ґаршиним — у «музейному» контексті літературної історії психіятрії — не такий уже великий гріх. Натомість узагальнене порівняння модернізму й сучасного мистецтва з божевіллям — заборонений навіть на романтичній Сабуровій дачі прийом. Адже у 1920-их у Франції сюрреалісти вже проспівали гімн безумству. У 1930-их нацисти в Германії зіграли марш довкола кострищ із аванґардних картин. У 1950-их Ж. Дюбюффе підняв на щит руху «Арт брют» гасло: все, що не має слідів культури. Тому аналізувати мистецтво й божевілля до нинішнього дня не дуже й випадає. Хіба що ось на такому політкоректному, музейно-терапевтичному, чи пак історико-літературному рівні. Тож не дивно, що своєрідна енциклопедія психотерапії видатного ученого К. Платонова має назву «Слово як фізіологічний і лікувальний фактор». Мовляв, «как слово наше отзовется»? Мабуть, про це не варто забувати ніколи…

З іншого боку, звернення Сабурової дачі до аутсайдерського міту, очевидно, дозволяє зберегти дух відмови від культурної асиміляції, історичного безбатьківства, псевдодуховної фронди. Зокрема, видатним пацієнтам-аутсайдерам видається символічна діягноза, згідно з якою вони виступають символами великої боротьби, великої ідеї, а саме аутсайдерство по-музейному розглядають як парадигму модерністської утопії.