У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Лише велемудрий В. Хлєбніков, як і годиться справжнім душевнохворим, цілковито відповідав своєму покликанню безумного поета. Це був насправді неоціненний матеріял для психотерапевтів. Мало того, що В. Хлєбніков передбачив Першу світову війну, так ще й у 1912-му році в брошурі «Учитель і учень» передрік революцію 1917-го року й подальший занепад Російської імперії. Тож не дивно, що під час призову до війська романтичному волоцюзі, вічно голодному й безпритульному В. Хлєбнікову настійно запропонували пройти обстеження свого душевного стану. Звісно, натоді в його колеґ уже склалася думка щодо цього самого «стану». Наприклад, О. Мандельштам називав поета «якимсь ідіотичним Айнштайном, котрий не вміє розрізнити, що ближче — залізничний міст чи „Слово про Ігорів похід“». Пізніший І. Еренбурґ вважав його «напівбожевільним, напівґеніяльним», М. Ґорький значив, що «Хлєбніков творив словесний хаос, прагнучи виразити тільки болісну плутанину своїх, вузько й гостро індивідуальних відчуттів», К. Чуковський закидав «таку відчуженість від усього навколишнього, що не всякий насмілювався заговорити з ним», а Н. Асєєв згадував, що «всі довкола ставилися до нього ніжно й трохи здивовано». Натомість приват-доцент Військово-медичної академії Н. Кульбін цілком офіційно засвідчив наявність у поета «надзвичайно нестійкої нервової системи», а також «стан психіки, що жадним чином не визнається лікарями за нормальний».
Проте саме на Сабуровій дачі, куди В. Хлєбніков потрапляє перед другим призовом до війська Денікіна в 1919-му році, з ним поводяться згідно зі статусом поета-аутсайдера. Професор-психіятр В. Анфімов пропонує безумному Велемирові в якості трудотерапії написати твори на задану тему. Внаслідок цього з’являються поеми Хлєбнікова «Лісова туга» (ліричний текст), «Поет» (філософський текст) і «Гаршин» (трагічний текст). «Где сумашедший дом? В стенах или за стенами?» — питався автор в останній з цих поем, передбачивши пізніший розподіл Солженіциним радянської імперії на Малу й Велику зону, що знаходяться, відповідно, в межах і поза межами реального табору-в'язниці.
Ніколай Асєєв. Фото А. Родченка. 1927 рік
Не так добре велося на Сабуровій дачі вже у 1920—30-их роках видатному поетові Володимирові Сосюрі. Щоразу він потрапляв сюди за протекцією І. Кулика, завідувача аґітпропу ЦК КП(б)У, який нібито рятував свого «приятеля» від партійних звинувачень-переслідувань. Тричі тікав хитренький поет з божевільні, отримавши тут, нагадаємо, діягнозу «маніякально-депресивний психоз», переховуючись по квартирах друзів і знайомих, дратуючи партійне начальство. «Сосюра психічно захворів, — нарешті написав у листі начальству І. Кулик у 1934-му році. — У нього явище шизофренії, маніякальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.» Словом, з письменницького Будинку «Слово» Сосюра, востаннє вдавшись до спроби самогубства з передсмертною запискою, подався на лікування до Москви, де, між іншим, бачився з дружиною покійного С. Єсеніна, відомого завсідника радянських психлікарень. Повернувшись до Харкова, він був таки вигнаний з партії, після чого написав листа до І. Сталіна з проханням врятувати його. Далекоглядна дружинонька Сосюри вклала у конверта ще й вищезгадану довідку з Сабурки про психічний стан поета. Хоч як дивно, але І. Сталін відгукнувся з терапевтичною порадою: «Відновити в партії. Лікувати».
Пізніші видатні герої та персонажі Сабурової дачі були менш «романтичні» у своїх «психоневрологічних» звершеннях. Хіба що сучасна суспільна думка підносить їх до рівня геніяльних божевільних, нещасливих пацієнтів Сабурки. Так, наприклад, ув історико-біографічному кінофільмі «Російське» юний поет Едуард Лімонов (Савенко), живучи у 1960-их роках у Харкові й знаючись із місцевою салтівською шпаною, самотужки намагається пограбувати їдальню, аби дістати гроші на візит з коханою дівчиною до ресторану. Зазнавши поразки як на цьому малопоетичному, так і на любовному фронті, він ріже вени й потрапляє до психіятричної лікарні на Сабуровій дачі. Де, як натякають нам у фільмі, поставленому, до речі, за «харківською» повістю Е. Лімонова «Молодий негідник», перед тим лікувалися В. Ґаршин, М. Врубель і В. Хлєбніков.