Чому Захід панує - натепер

Багато спостерігачів передбачали лише два можливих шляхи для західної Європи: ісламське завоювання чи підпорядкування Габсбургам, бо ніхто, крім них, не мав досить сили, аби зупинити турків. Канцлер Карла у листі до імператора від 1519 року підсумував: "Бог був до вас дуже милостивий. Він підніс вас над усіма королями та князями християнського світу й дав владу, якої не мав жоден суверен після вашого предка Шарлеманя. Він спрямував вас на шлях до світової монархії, до об'єднання християнського світу під орудою єдиного пастиря"[316].

Якби чи посол, чи канцлер був правий, західна Європа почала б уподібнюватися до решти світових осередкових регіонів, де домінувала велика суходільна імперія. Проте ідея бути підлеглими пасторові так стривожила християнських королів та князів, що дехто з них почав випереджальні війни проти Карла, аби таку можливість відвернути. Франція навіть уклала угоду з османами проти Габсбургів, і 1542 року спільний французько-турецький флот бомбував Французьку Рив'єру (що тоді перебувала під контролем Карла). Звичайно, все це спонукало Карла ще наполегливіше домагатися права бути пастирем християнського світу.

Карл та його син Філіп II витратили більшу частину свого тривалого королювання[317] на війни з християнами, а не з мусульманами, але, замість перетворити західну Європу на суходільну імперію, їхня боротьба роздерла Європу на шматки, поглибила старі поділи та створила нові. До прикладу, коли німецький чернець Мартин Лютер на Геловін 1517 року прибив цвяхами до дверей Вітенберзької Замкової церкви дев'яносто п'ять тез щодо християнських практик, він не зробив нічого надзвичайного; це був традиційний спосіб оприлюднювати теологічні дебати (порівняно з багатьма критиками церкви після часів Чорної Смерти, Лютер був дуже поміркований). Але заряджена атмосфера перетворила його релігійний протест на політичний та суспільний землетрус, що його сучасники Лютера зазвичай порівнювали з турецьким шиїто-сунітським поділом.

Лютер сподівався, що Карл його підтримає, але Карл вважав, що пасти християнський світ треба в межах однієї церкви, неподільної. "Один чернець напевне помиляється, якщо протистоїть думці цілого християнства, — сказав він Лютерові. — Я сповнений рішучости спрямувати на це мої королівства та домініони, моїх друзів, моє тіло, мою кров, моє життя, мою душу"[318]. Він так і зробив. Проте коли ціла Європа взялася до зброї за чи проти Габсбургів, заперечення відмінностей всередині християнства мало катастрофічні наслідки. Часом з принципових мотивів, часом через вузькі переваги, а часом просто через непорозуміння мільйони християн зреклися римської церкви. Протестанти та католики вбивали одні одних; протестанти вбивали інших протестантів. Тлумачення тез множилися. Деякі протестанти проголошували Друге Пришестя, вільне кохання чи комунізм. Багато хто мав жахливий кривавий кінець. І всі разом, із бурхливими чи тихими протестами, зробили завдання Габсбургів важчим — і дорожчим.