Чому Захід панує - натепер

Султани вели складний танок, стоячи однією ногою в західному осередку, а другою — в степах. Це був секрет їхнього успіху. 1527 року султан Сулейман порахував, що його армія мала 75 000 душ кавалерії, здебільшого традиційних кочівних лучників-аристократів, та 28 000 душ яничарів, християнських рабів, вишколених на мушкетерів та підтримуваних артилерією. Аби задовольнити вершників, султани поділили завойовані землі на феоди; аби задовольнити яничарів, тобто платити їм все і вчасно, султани вели описи земель, що вразили б і самого Хідейосі, й спромоглися до останньої монети давати раду готівковим потокам.

Все це вимагало доброї організації, і бюрократичний апарат, що постійно більшав, залучав найкращих і найяскравіших людей імперії, а султани водночас вправно грали на конкуренції інтересів різних груп. У п'ятнадцятому сторіччі вони часто сприяли яничарам, централізували уряд та підтримували космополітичну культуру; у шістнадцятому вони спиралися на аристократію, передавали владу у спадщину та заохочували іслам. Ще важливішим, ніж ці спритні оборудки, був грабунок, що грав роль універсального палива. Османи потребували війни й зазвичай перемагали.

Найжорсткіші випробування випали на долю східних кордонів. Роками їм протистояли стихійні бунти в Анатолії (рис. 9.4), де бойовики Червоноголових шиїтів[312] ганьбили їх як злочинних сунітських деспотів. Виразка стала септичною, коли перський шах 1501 року проголосив себе нащадком Алі. Виклик шиїтів зібрав навколо себе голодних, злиденних та знедолених з цілої імперії, чий страшний гнів вражав навіть загартованих солдатів. "Вони нищили всіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть котів та курчат"[313], — писав про бунтівників один офіцер. Турецький султан змусив своїх богословів проголосити шиїтів єретиками, і шістнадцяте сторіччя поклало початок джихадам.

Високоякісна вогнепальна зброя посилила османів. Так і не здолавши Персію цілковито, вони тим не менш завжди могли змусити її поводитися тихо й не заважати їм рухатися на південний захід, де 1517 року вони захопили найбільшу принаду — Єгипет. Вперше після арабської навали дев'ятсотрічної давнини голодні константинопольці дістали гарантований доступ до хлібного кошика на Нілі.

Проте так само, як усі завойовники починаючи від асирійців, османи виявили, що виграш однієї війни означає початок іншої. Аби відновити торгівлю зерном між Єгиптом та Константинополем, їм довелося збудувати флот, що мав захищати їхні кораблі, але перемоги над несамовитими середземноморськими піратами (і мусульманами, і християнами) лише повели флот далі на захід. На 1560-і роки турки вже контролювали все північноафриканське узбережжя й воювали з західноєвропейськими флотами. Турецькі армії пробилися також далеко вглиб Європи. 1526 року вони взяли гору над шаленими угорцями, вбили їхнього короля й багатьох аристократів.

1529 року султан Сулейман отаборився біля Відня. Він не спромігся взяти місто, але облога настрашила християн перспективою, що османи незабаром проковтнуть усю Європу. "Думка про наслідки [великої війни] змушує мене тремтіти"[314], — писав додому посол у Константинополі.