Чому Захід панує - натепер

П'ятнадцяте сторіччя, коли робочої сили було мало, а землі вдосталь, поступово відходило в закапелки пам'яті: щасливі дні, яловичина та пиво, свинина та вино. Тоді, в минулому, казав 1609 року префект провінції недалеко від Пекіна, все було ліпше: "Кожна родина була самодостатньою, мала свій будинок, аби жити, землю, аби її культивувати, пагорби, де брати дрова, сади та городи, аби вирощувати фрукти та городину"[302]. Але тепер "дев'ятеро з десятьох стали злиднями... Жадоба не знає меж... От лихо!" Германський мандрівник 1550 року пише пряміше: "Раніше в селянських хатах харчувалися інакше. Тоді було досить м'яса та харчів"[303]. Але тепер "все справді змінилося... найзаможніші селяни харчуються майже гірше, ніж сезонні робітники та найманці минулих часів".

В англійській казці Дика Вітингтона (що походить від шістнадцятого сторіччя так само, як багато таких оповідей) бідний хлопчик та його кіт ідуть з села до Лондона і їм там добре, але в реальному світі багато мільйонів голодних людей, що поринули до міст, просто потрапили з вогню в полум'я. Рисунок 9.3 показує, як змінювалася після 1350 року реальна заробітна платня мешканців міст (тобто здатність споживачів придбати основні товари з поправкою на інфляцію). Графіка створено на підставі болісної детективної праці істориків економіки, що розшифровували заплутані записи, занотовані вавилонською сумішшю мов і в термінах ще складнішої плутанини одиниць. Європейські архіви до чотирнадцятого сторіччя не містять даних, що надаються до достатньо точного розрахунку прибутків, а Китай не має таких даних аж до початку вісімнадцятого сторіччя. Але попри прогалини в даних та безліч взаємоперетинних кривих принаймні західна тенденція очевидна. Заробітна платня скрізь, де є дані, приблизно подвоювалася протягом сторіччя після Чорної Смерти, потім, із відтворюванням населення, здебільшого меншала до передхворобних рівнів. Флорентійці, що в 1420-і роки тягали каміння та зводили баню собору Брунелескі, харчувалися м'ясом, сиром та оливками; ті, що 1504 року тягли до призначеного місця Мікеланджелового Давида, мусили задовольнятися хлібом. Сторіччям пізніше їхні праправнуки тішилися, коли мали хоча б хліб.