Історія ГУЛАГу

Ця відмінність від убивчого табірного животіння та зусилля, яких табірні лікарі докладали, щоб повернути в’язнів зі зруйнованим здоров’ям до життя, здалися Густаву Герлінгу такими дивовижними, що він дійшов висновку про існування в Радянському Союзу «культу лікарні»:

«Було щось неймовірне в тому, що прямо за порогом, після виписки з лікарні, зек знову ставав зеком, але, залишаючись на лікарняній койці, він мав усі людські права, за винятком свободи. Для людини, незвичної до контрастів радянського життя, лікарні виростали до масштабів храмів серед безумств інквізиції…»[1348]

Тяжко виявилося збагнути цей контраст і в’язню-угорцю Дьйордю Б’єну, якого поклали до добре устаткованої лікарні у Магадані: «Я запитував себе, навіщо вони намагаються мене врятувати, коли, як здавалося, їхнім єдиним бажанням було замучити мене до смерті — але логіка залишилася далеко в минулому»[1349].

Поза сумнівом, московське начальство ГУЛАГу ставилося до проблеми, пов’язаної з великою кількістю «непрацездатних» в’язнів-інвалідів, дуже серйозно. Хоча їх існування ніколи не було новиною, проблема вкрай загострилася після рішення Сталіна і Берії 1939 року скасувати «умовно-дострокове звільнення» для інвалідів: несподівано хворих уже не могли так просто викреслювати зі списків працюючих. Саме лише це могло стати причиною того, що начальники таборів звернули пильнішу увагу на лікарні. Один інспектор зробив точний підрахунок часу і грошей, що втрачаються через хвороби: «З жовтня 1940-го по першу половину березня 1941 року зафіксовано 3472 випадки обморожень, через що було втрачено 42 334 робочі дні. 2400 в’язнів ослабли настільки, що не здатні працювати». Інший перевіряючий того самого року повідомляв, що з 2398 в’язнів у кримських таборах 860 мають обмеження щодо виконання роботи, а 273 не можуть працювати взагалі. Деякі з них перебували на лікарняних ліжках, а деяких, за браком місць у лікарні, тримали у тюремних камерах, що було обтяжливим для всієї системи»[1350].

Разом з тим, як і стосовно всього іншого в ГУЛАГу, стосовно необхідності лікувати хворих не було нічого простого і прямого. Видається, що в деяких таборах спеціальні інвалідні лагпункти створювалися переважно для того, щоб інваліди не псували табірної виробничої статистики. Так було у Сиблагу, в якому у 1941–1942 роках налічувалося 9 тисяч інвалідів і 15 тисяч «напівінвалідів» на 63 тисячі в’язнів усього — більш ніж третина. Коли цих слабких в’язнів було усунуто з найважливіших робіт і замінено новими «свіжими» робітниками, виробничі показники табору дивовижно зросли[1351].