Історія ГУЛАГу

У тому самому були переконані й інші. Одна колишня ув’язнена пише, що вона свідомо залишалася на загальних роботах протягом дев’яти років, щоб уникнути ганебних зв’язків, потрібних для «придурочної» роботи[1332]. Дмитро Панін (який, як уже відзначалося, знав Солженіцина в таборах і став прототипом одного з персонажів роману «У першому колі») також зізнається, що відчуває сором за два тижні, які він провів на легкій роботі на кухні: «Навіть ще гірше було усвідомлювати, що я краду їжу в інших в’язнів. Я намагався знайти виправдання в тому, що людина в моїх обставинах не переймається такими тонкощами; але це не допомогло звільнитися від почуття, що я роблю щось недобре, і коли мене з кухні витурили, я насправді був задоволений»[1333].

Рішуче не погоджувався із Солженіциним — як це робили і роблять багато інших, — Лев Разгон, письменник, який у 1990-х роках став майже таким самим авторитетним у темі ГУЛАГу. Під час ув’язнення Разгон мав одну з найкращих «придурочних» посад — нормувальника. Він твердить, що, як ще багато інших, вибравши стати «придурком», просто вибрав життя. Особливо у воєнні роки «було неможливо вижити, якщо ви валили ліс». Виживали тільки селяни: «Ті, хто знав, як гострити і направляти інструмент, і ті, хто при знайомій по сільському господарству роботі могли прожити на краденій картоплі, редьці чи якихось інших овочах»[1334].

Разгон не вважає, що вибирати життя було аморальним; не вважає він також, що ті, хто так робили, були не кращими за своїх тюремників. Також він не згоден з оцінкою Солженіцина щодо тотальної продажності придурків. Потрапляючи на зручніші роботи, вони постійно допомагали іншим в’язням:

«Не те щоб вони були байдужими до Іванів Денисовичів, які йшли валити ліс, чи почувалися чужими до них. Просто вони не мали змоги допомогти тим, хто не вмів робити нічого іншого, крім фізично працювати. І навіть серед цих останніх вони шукали і знаходили людей з найнесподіванішими вміннями: тих, хто знав, як робити обручі й бочки, посилали на пост, на якому вироблялися лижі; ті, хто вмів плести кошики, починали робити плетені крісла, стільці й дивани для начальства»[1335].

Разгон стверджує, що так само, як були добрі й погані охоронці, так були і добрі й погані придурки, люди, які допомагали іншим людям, і ті, які завдавали їм страждань. У кінцевому підсумку їх становище не було безпечнішим, ніж у людей, які стояли нижче у табірній ієрархії. І якщо роботою їх не виснажували до смерті, то вони знали, що скоро це може статися. У будь-який момент далекий начальник міг видати наказ перевести їх до іншого табору, на іншу роботу, визначити їм іншу — згубну долю.