Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
У лікарнях на менших лагпунктах становище було набагато гіршим. Зазвичай лікарям на лагпунктах не вдавалося підтримувати навіть найелементарніших стандартів стерильності й чистоти[1361]. Лікарні часто являли собою звичайні бараки, в яких хворих просто клали на звичайні нари — іноді по двоє — і давали тільки мінімум ліків. Один перевіряючий скаржився, що в одному з невеликих таборів немає спеціального лікарняного приміщення, простирадл і білизни для пацієнтів, ліків і кваліфікованого медичного персоналу. Внаслідок цього смертність там була дуже високою[1362].
З цим погоджуються і колишні табірники. В одній маленькій лікарні на одному з лагпунктів Сєвураллагу, за словами Ісаака Фогельфангера, який колись був головним табірним лікарем, «лікування і документація були погані». Більше того:
«Харчування хворих було вкрай недостатнім, ліків було дуже мало. Хірургічні випадки, такі як переломи і тяжкі ушкодження м’яких тканин, лікувалися погано і недбало. Як я пізніше виявив, хворих рідко звільняли від роботи. У разі визнання тяжких наслідків поганого харчування більшість таких хворих помирало у лікарні»[1363].
В’язень-поляк Єжи Гліксман згадує, що на одному лагпункті хворі «безладно» лежали на підлозі: «Усі проходи були забиті тілами. Повсюди бруд і мерзенство. Багато в’язнів марили і беззв’язно щось викрикували, тоді як інші, бліді, лежали мовчки»[1364].
Ще гіршими були бараки, чи, швидше, морги, в яких тримали смертельно хворих. В одному такому бараку для хворих на дизентерію «люди лежали цілими тижнями. Якщо хворим таланило, вони виживали. Але частіше вмирали. Не було лікування, ліків… зазвичай хворі намагалися приховати померлого три-чотири дні, щоб забирати собі його пайок»[1365].
Становище погіршувалося через бюрократію ГУЛАГу. 1940 року один інспектор скаржився, що в одному з таборів просто немає достатньої кількості лікарняних місць для всіх хворих. В’язень, який не лежав у лікарні, не мав права на лікарняний пайок — це означало, що хворі в’язні, що не були в лікарні, отримували скорочені пайки для «відмовників»[1366].
До того ж, хоча багато табірних лікарів справді рятували людям життя, далеко не всі вони прагнули це робити. Деякі у своєму привілейованому становищі починали більше солідаризуватися з начальством, а не з «ворогами», яких їм належало лікувати. Елінор Ліппер пише про лікаря, яка керувала лікарнею на 500 хворих: «Вона поводилася, як поміщиця, велика пані й землевласниця царських часів; увесь персонал лікарні вона вважала своїми слугами. Своєю товстою рукою вона одного разу схопила недбалого санітара за волосся і тягнула, поки той не закричав»[1367]. В іншому таборі дружина начальника, яка була лікарем у санчасті, отримала догану від інспекції за те, що вона «запізно клала до лікарні тяжко хворих, не звільняла хворих від роботи, була грубою, виганяла хворих з лазарету»[1368].
У деяких випадках медики свідомо неправильно лікували пацієнтів-в’язнів. Леонід Трус, працюючи в одному з гірничих таборів на початку 1950-х років, зламав ногу. Табірний лікар перев’язав рану, але цього було недостатньо. Трус уже втратив багато крові, йому було дуже холодно. Оскільки у таборі не було обладнання для переливання крові, його послали — на кузові автомобіля — до місцевої лікарні. Втрачаючи свідомість, він почув, як лікар наказав медсестрі починати переливання крові. Товариш, що його супроводжував, виклав особисті дані: прізвище, вік, стать, місце роботи — після чого лікар зупинив переливання. Ця процедура для в’язнів не передбачалася. Трус пригадує, що йому давали пити воду з глюкозою — завдяки товаришеві, який за це дав хабара, — і трохи морфіну. Наступного дня ногу ампутували:
«Хірург був такий переконаний, що я не житиму, що навіть не робив операцію сам, а доручив своїй дружині, терапевту, яка хотіла перекваліфікуватися на хірурга. Пізніше вони розповіли мені, що вона все зробила правильно, що знала, що робить, тільки випустила кілька дрібниць. Вона про них не забула, але не думала, що я житиму, атому не мало значення, чи буде дотримало цих медичних правил. А дивіться — живий!»[1369]
1361
Александрович. — с. 12.
1362
ГАРФ, 8131/37/4547, 542.
1363
Vogelfanger. — p. 71–72.
1364
Gliksman. — p. 211–212.
1365
Buca. — p. 150.
1366
ГАРФ, 8131/37/356.
1367
Upper. — p. 251.
1368
ГАРФ, 8131/37/809.
1369
Трус, інтерв’ю з автором.