Історія ГУЛАГу

«У блаженному напівсні я сидів у світлій і чистій лікарняній палаті, на ліжку, покритому неймовірно чистим простирадлом… Лікар був маленький круглолиций чоловік, чиї сиві вуса і товсті лінзи в окулярах пасували до загального образу доброти і співчуття. "У Москві, — запитав він, — ви знали літературознавця Мотильову?"

— Тамару Лаврентіївну Мотильову? Звичайно!

— То моя племінниця.

Дядя Боря, як я дізнався пізніше, подивився на термометр. "Ого! Помити його, — сказав він фельдшеру, — Одежу прокип’ятити. А потім у ліжко"».

Прокинувшись знову, Копелєв побачив, що йому принесли шість шматків хліба: «Три шматки чорного і — дивовижна картина! — три шматки білого хліба. Я жадібно їх їв, а на очі накочувалися сльози». Більше того, йому дали протипелагрозний пайок: ріпу і моркву, хліб можна було намазувати гірчицею. Вперше йому було дозволено отримувати посилки і гроші з дому; з’явилася можливість купувати варену картоплю, молоко і найдешевший тютюн — махорку. Життя, яке раніше здавалося приреченим, було врятоване[1337].

Схожі випадки були дуже частими. Євгенія Гінзбург називає колимську лікарню, в якій їй довелося працювати, «раєм»[1338]. «Ми почувалися королями», — пише Томас Сговіо про «бараки для одужуючих» на лагпункті Срєднікан, де кожного ранку йому давали «свіжу солодку булочку»[1339]. Інші пишуть про трепет, який вони відчували, зустрівшись із чистими простирадлами, добротою медсестер, зусиллями, з якими лікарі рятували їм життя. Один табірник згадує, як лікар, ризикуючи посадою, таємно виходив з табору, щоб дістати потрібні ліки[1340]. Тетяна Окунєвська пише, що лікар, який її лікував, «повертав мертвих назад до життя»[1341]. Вадим Александрович, який сам був табірним лікарем, згадує, що «лікар і його помічник у таборах — якщо не боги, то напівбоги. Від них залежить можливість звільнення на кілька днів від убивчої роботи, навіть можливість відправити до санаторію»[1342].

Янош Рожаш, який у 18-річному віці після війни був у тому самому таборі, що й Олександр Солженіцин, написав книжку «Сестра Дуся», названу на честь табірної медсестри, яка, на його переконання, врятувала йому життя. Вона не тільки сиділа біля нього і переконувала, що під її наглядом неможливо померти — сестра Дуся навіть міняла власний хліб на молоко для Рожаша, який ледве міг щось їсти. Він залишився вдячним їй на все життя: «Я уявляв два кохані обличчя: обличчя моєї далекої матері і обличчя сестри Дусі. Вони були дивовижно схожими… Я казав собі, що якщо колись забуду обличчя матері, то мені треба буде тільки пригадати обличчя сестри Дусі, і через нього я завжди бачитиму мою матір»[1343].