Історія ГУЛАГу

Результати можна передбачити. Після першого свого призначення табірним лікарем у Сєвураллагу Ісаак Фогельфангер, який сам був дипломованим хірургом, з подивом побачив, як місцевий фельдшер лікує цинготні пухирі — причиною яких є погане харчування, а не інфекція, — йодом. Пізніше він став свідком смертей багатьох хворих, які вмирали через те, що некваліфікований лікар вперто призначав їм уколи розчину звичайного цукру[1375].

Все це було відомо центральній адміністрації ГУЛАГу. Один з її представників скаржився у листі до свого московського начальника на брак лікарів: «На кількох лагпунктах медична допомога надається медсестрами-самоучками, в’язнями без жодної медичної підготовки». Інший писав, що табірна медицина суперечить «усім принципам радянської охорони здоров’я»[1376]. Начальство знало, що система погана, в’язні знали, що система погана, та, незважаючи на це, табірна медицина продовжувала працювати так, як і раніше.

Але навіть з усіма своїми недоліками — продажними лікарями, погано обладнаними палатами, нестачею ліків, — життя у лікарні чи лазареті було таким привабливим для в’язнів, що вони були готові не тільки залякувати і бити лікарів, а й завдавати ушкоджень самим собі. Як солдати, що не хочуть іти в бій, зеки теж влаштовували «саморуби» — самокаліцтва і «мастирки» — імітації хвороб) у відчайдушних спробах врятувати собі життя. Дехто з них вважав, що таким чином його звільнять за інвалідною амністією. Насправді в це вірили так багато в’язнів, що ГУЛАГ принаймні в одному випадку видав наказ, у якому йшлося, що інваліди достроковому звільненню не підлягають (хоча насправді таке час від часу траплялося)[1377]. Проте більшість просто були раді не йти на роботу.

Особливо суворо каралося самокаліцтво — додатковим табірним терміном. Можливо, це було відображенням того факту, що в’язень-каліка був тягарем для держави і гальмував виконання виробничого плану. «Самокаліцтво каралося жорстоко, як саботаж», — пише Анатолій Жигулін[1378]. Один в’язень розповідає історію злодія, який відрізав собі два пальці на лівій руці. Однак замість того, щоб відправити в інвалідний табір, його примушували сидіти в снігу і дивитися, як працюють інші в’язні. Йому було заборонено ходити під загрозою розстрілу за спробу втечі, і «дуже скоро він сам попросив лопату, і, рухаючи нею, як милицею, здоровою рукою з плачем і прокльонами почав тикати нею у мерзлу землю»[1379].

Однак багато в’язнів вважали, що можливі вигоди варті ризику. Деякі методи були жорстокими. Особливо знаменитими тут були злодії, які просто відрубували сокирою собі три середні пальці. Інші відрубували ступню, руку чи втирали собі в очі кислоту. Ще інші перед виходом на роботу загортали одну ногу в мокру ганчірку: увечері вони поверталися з обмороженням третього ступеня. Той самий метод застосовувався до пальців. У 1960-х роках Анатолій Марченко бачив чоловіка, який цвяхом прибив свої яєчка до тюремної лави[1380]. Та він не був першим: Валерій Фрід пише про чоловіка, який прибив мошонку до пенька[1381].