Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Використовувалися також і тонші методи. Сміливіші злодії викрадали шприц і вколювали собі у статевий член мильний розчин: наслідки виглядали як симптоми венеричного захворювання. Інший в’язень знайшов спосіб симулювати захворювання легенів силікоз. Спершу він спиляв невелику кількість срібного пилу зі срібної обручки, яку йому вдалося зберегти серед особистих речей. Потім він змішав срібний пил з тютюном і викурив його. Він нічого не відчув, але пішов до лікарні, кашляючи так, як кашляли хворі на силікоз. Флюорографія показала у його легенях страшні затемнення — чого було достатньо для звільнення від роботи і переведення до табору для невиліковно хворих[1382].
Також в’язні робили спроби викликати у себе інфекційні захворювання чи хронічні хвороби. Вадим Александрович лікував хворого, який заразив себе брудною швейною голкою[1383]. Густав Герлінг бачив, як один в’язень засовував руку у вогонь, думаючи, що ніхто його не бачить; це він робив кожного дня, щоб підтримувати у себе рану, яка дивовижним чином не загоювалася[1384]. Жигулін захворів, випивши крижаної води, а потім надихавшись холодного повітря. Це дало йому температуру, достатньо високу для звільнення від роботи: «О, щасливі десять днів у лікарні!»[1385]
Також в’язні симулювали божевілля. Бардах під час свого фельдшерування деякий час працював у психіатричній палаті центральної магаданської лікарні.
Там головний метод викриття симуляції шизофренії полягав у тому, щоб посадити підозрюваного у палату зі справжніми шизофреніками: «За лічені години навіть найстійкіші стукали у двері і просили випустити їх». Якщо це не спрацьовувало, кололи камфору, яка викликала тяжкі травми мозку, у кращому разі напади неконтрольованої люті. Ті, хто виживали, рідко коли бажали повторення цієї процедури[1386].
За спогадами Елінор Ліппер, існувала стандартна процедура для виявлення симуляції паралічу. Хворого клали на операційний стіл і давали слабке знеболювальне. Коли той прокидався, лікарі ставили його на ноги. Коли називали його ім’я, він робив кілька кроків до того, як опам’ятатися і впасти на підлогу[1387]. Дмитро Бистрольотов був свідком того, як одну жінку вилікувала від «глухоти» її власна мати. Адмністрація, маючи сумніви щодо заяв жінки про погіршення слуху, запросила її матір навідати дочку, але їй не дали зайти в зону. Її залишили стояти під воротами, де вона і стояла, кличучи дочку. Природно, що та зреагувала[1388].
Але були і лікарі, які допомагали в’язням знаходити методи самокаліцтва. В Александра Долгуна, незважаючи на слабкість і неконтрольовану діарею, температура не була достатньо високою для того, щоб його звільнили від роботи. Втім, коли він сказав лікареві, освіченому латишу, що він американець, лікар просяяв. «Я вмирав від того, що нікого не міг знайти, щоб поговорити англійською», — сказав він і показав, як Долгуну викликати зараження у порізі. Процедура призвела до виникнення величезного фіолетового фурункула на руці, достатнього для того, щоб справити враження серйозності захворювання на співробітників МВД, які перевіряли лікарню[1389].
І знову звичайна мораль ставала перевернутою. На волі жоден лікар, який умисно робив свого пацієнта хворим, не вважався б доброю людиною. Проте в таборах такого лікаря шанували, як святого.
Не всі методи виживання в таборах були закоріненими у самій системі. Також не всі вони передбачали пособництво, жорстокість чи самокаліцтво. Якщо деяким в’язням — можливо, великій більшості уцілілих, — вдалося вижити за допомогою маніпулювання правилами табірного життя, були також і ті, хто покладався на те, що Цвєтан Тодоров у своїй книжці про мораль концентраційних таборів назвав «звичайними чеснотами»: турботу про інших, дружбу, гідність й інтелектуальне життя[1390].
Турбота набирала різних форм. Були в’язні, які, як ми вже бачили, вибудовували власні мережі виживання. Представники етнічних груп, які займали панівне становище у деяких таборах наприкінці 1940-х років — українці, прибалти, поляки, — створили цілі системи взаємної допомоги. Інші довгими роками вибудовували свої незалежні мережі зв’язків. Ще інші просто заводили собі одного-двох дуже близьких друзів. Мабуть, найвідомішою такою табірною дружбою була дружба Аріадни Ефрон, дочки поетеси Марини Цвєтаєвої, і Ади Федерольф. Вони доклали неймовірних зусиль, щоб триматися разом і в таборі, і на засланні, а потім однією книжкою видали свої спогади. В одному місці своєї частини цих мемуарів Федерольф розповідає про зустріч після довгої розлуки, коли Ефрон відправили в іншому етапі:
1382
Dolgun. — p. 273; Lipper. — p. 257–258.
1383
Александрович. — с. 24.
1384
Herling. — p. 80–82.
1385
Жигулин. — с. 151.
1386
Bardach. — p. 332–333.
1387
Lipper. — p. 258.
1388
Быстролетов. — с. 407.
1389
Dolgun. — p. 176–179.
1390
Todorov, Facing the Extreme. — p. 47–120.