Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Проте в жодному разі в’язні не мали повного права розподіляти вигідні роботи. Останнє слово щодо того, кому дістануться роботи придурків, залишалося за адміністрацією табору, і більшість начальників таборів були схильні давати легкі роботи тим, хто був готовий з ними співпрацювати, тобто інформаторам. На жаль, скільки система мала інформаторів, сказати тяжко. Хоча російські державні архіви Відкрили решту документів, документи «Третього відділу» ГУЛАГу, який відав інформаторами, залишаються закритими. Російський історик Віктор Бердинських у своїй книжці про Вятлаг наводить деякі цифри, не називаючи джерел: «У 1920-х роках керівництво ОГПУ поставило перед собою завдання мати не менш як 25% інформаторів від загальної кількості в’язнів. У 1930-х і 1940-х роках цю планову цифру було знижено до 10%». Але Бердинських також погоджується з тим, що справжня оцінка цієї кількості «ускладнена» без кращого доступу до архівів[1328].
Небагато авторів спогадів відкрито визнають, що були інформаторами, хоча дехто визнає, що їх намагалися завербувати. Зрозуміло, що в’язні, які були інформаторами в тюрмі (чи навіть ще до арешту), прибували до табору з відповідним записом у своїх особових справах. До інших, як видається, підходили відразу після прибуття в табір, коли вони все ще були дезорієнтовані й налякані. На другий день перебування у таборі Леоніда Труса викликали до оперуповноваженого — на табірному жаргоні «кума», який займався вербуванням інформаторів, — і запропонували співробітництво. Насправді не розуміючи до кінця, про що його просять, Трус відмовився. Він гадає, що саме через це його спочатку поставили на тяжку фізичну роботу — низьку за табірними стандартами. Бердинських теж наводить цитати з власних інтерв’ю і листування з колишніми в’язнями:
«З першого дня в зоні новоприбулих викликали до "кума". Мене теж викликали до "кума". Улесливо, обтічно і гладко він грав на тому факті, що автомобільна аварія, за яку мене було засуджено (десять років таборів плюс три позбавлення громадянських прав), — це не ганьба (це не грабіжництво, убивство чи ще щось таке), і він запропонував мені інформувати — щоб я став стукачем. Я ввічливо відмовився і не підписав "кумової" пропозиції».
Незважаючи на лайку «кума», цього в’язня не посадили у штрафний ізолятор. Після повернення у барак виявилося, що до нього ніхто не підходить: знаючи, що йому пропонувалося інформаторство, інші в’язні вважали, що він на це погодився[1329].
Мабуть, найзнаменитішим винятком із майже загальної відмови визнавати своє інформаторство, є знову Олександр Солженіцин, який докладно описує свій «роман» з табірним керівництвом. Він пише, що момент початкової слабкості мав місце у перші його дні в таборі, коли він докладав зусиль, щоб звикнути до раптової втрати свого соціального статусу. Після запрошення до оперуповноваженого його провели до «маленької, чистої і затишної кімнати». Після ввічливого запитання, чи зручно йому в таборі і чи пристосувався вже він до табірного життя, оперуповноважений запитав його: «То ви — радянська людина, правда?» Солженіцин погодився, що радянська.
Але хоча визнання себе «радянською» людиною було рівносильним бажанню співпрацювати, Солженіцин спочатку інформувати відмовився. Саме тоді оперуповноважений вдався до нової тактики. Він почав говорити Солженіцину про табірних блатних, запитав, що б він відчув, дізнавшись, що на його дружину напав хтось, хто втік з табору. Зрештою, Солженіцин погодився, що якби почув, що хтось з них планує втечу, то повідомив би про це. Він підписав зобов’язання, у якому обіцяв повідомляти про втечі керівництву, і вибрав псевдонім — Вєтров. «Ці шість літер, — пише він, — розжарюються у моїй пам’яті ганебними тріщинами»[1330].
За словами Солженіцина, він насправді ніколи ні про що не повідомляв. Коли його знову вербували 1956 року, він сказав, що відмовляється взагалі щось підписувати. Незважаючи на це, його першої обіцянки виявилося достатньо для того, щоб триматися на роботі придурка, жити у кращих умовах, трохи краще за інших в’язнів одягатися і харчуватися. Цей досвід «сповнює мене сорому», — пише він, і, поза сумнівом, ним зумовлене його презирство до придурків.
1328
Бердинских. — с. 113.
1329
Бердинских. — с. 113–114.
1330
Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. Vol. II. — p. 360–366.