Історія ГУЛАГу

Визнаючи, що «будь-яка життєва класифікація не має різких меж», Солженіцин, проте, робить усе можливе, щоб якнайповніше описати ієрархію придурків. Як він пояснює, у найнижчому колі знаходяться «зонні придурки»: ув’язнені інженери, конструктори, технологи і геологи. На щабель вище за них — ув’язнені-десятники, планувальники, нормувальники, виконроби, майстри. Члени обох цих груп ранком мусять ходити на шикування і переклички й на роботу ходять під конвоєм. З іншого боку, вони не працювали фізично, і тому не були «повністю виснаженими» в кінці дня; це робило їх становище привілейованим відносно в’язнів на загальних роботах.

Ще вище стояли «зонні придурки». Були в’язні, які взагалі не залишали зони протягом дня. Солженіцин пише:

«Робітникові госпдвору вже живеться значно легше, ніж роботязі загальному: йому не ставати на розвід, отже, можна пізніше підніматися і снідати; у нього немає проходження під конвоєм до робочого об’єкта й назад, менше суворостей, менше холоду, менше втрат сили; до того ж і закінчується його робочий день раніше; його роботи або в теплі, або обігрівалка йому доступна… "Кравець" звучить і значить у таборі приблизно те саме, що "доцент" на волі»[1317].

Найнижчі в ієрархії зонних придурків виконують фізичну роботу: це робітники у лазні, прачки, посудомийки, кочегари, днювальні бараків, а також ті, хто працює на табірних госпдворах, ремонтує одяг, взуття і техніку. Над ними стояли «справжні» зонні придурки, які взагалі не працювали фізично: кухарі, хліборізи, писарі, лікарі, перукарі, старші бараків, нарядчики, бухгалтери. У деяких таборах були навіть в’язні, робота яких полягала в куштуванні їжі[1318]. Ці «справжні» придурки, пише Солженіцин, «не тільки ситі, не тільки ходять в чистому, не тільки звільнені від підіймання важкого і ломоти у спині, але й мають велику владу над тим, що потрібно людині, а отже, владу над людьми»[1319]. Саме ці придурки мали повноваження вирішувати, яку роботу виконувати звичайним в’язням, скільки їм будуть давати їжі, чи буде їм доступною медична допомога — коротше кажучи, житимуть вони чи помруть.

На відміну від привілейованих в’язнів у нацистських таборах, придурки радянських таборів не мали належати до якоїсь певної расової категорії. Теоретично до статусу придурка міг піднятися кожний — так само, як кожен міг стати охоронцем, — і межа між цими двома категоріями не була стійкою. Хоча, в принципі, звичайні в’язні могли ставати придурками, а придурки, в принципі, могли опускатися до звичайних в’язнів, процеси ці регулювалися складними правилами.

Ці правила були різними у різних таборах і в різні часи, втім, як видається, існували кілька загальних принципів, які зберігалися більш-менш незмінними. Найважливіший з них полягав у тому, що стати придурком було набагато легше «соціально близькому» кримінальному в’язневі, ніж «соціально небезпечному» політичному. Оскільки спотворена моральна ієрархія радянської табірної системи проголосила «соціально близьких» — тобто професійних злодіїв, шахраїв, убивць і гвалтівників — такими, що краще надаються до перевиховання в добрих радянських громадян, вони автоматично мали більше можливостей отримати статус придурка. «Всюди і в усі часи, — з гіркотою пише один політичний, — ці ув’язнені мали майже безмежну довіру тюремної і табірної адміністрації та призначалися на такі легкі роботи, як у конторах, на складах, крамницях, лазнях, перукарнях і т. ін.»[1320]. Як уже зазначалося, особливо поширеною така практика була наприкінці 1930-х років і під час війни, коли в радянських таборах панівне становище посідали кримінальні банди. Та навіть пізніше — Фільштинський пише про кінець 1940-х років — цю «культуру» придурків тяжко відділити від культури професійних злодіїв.