Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Чи може ж воно зробити для українства щось більше, ніж запевнення міністрів-німців, що вони б охоче дали українцям університет і охоче б бачили полагодженою виборчу реформу на користь українців? Се міністри-німці кажуть зовсім щиро і щиро б се зробили, бо розуміють, що збільшення сили й ваги українства зменшить силу й вплив поляків, а се німцям в їх інтересах бажано.
Але вони можуть тільки говорити, зробити ж щось вони безсильні!..
Само собою розуміється, що все оце гаразд знає й розуміє само правительство австрійське. Воно тямить, що тепер українські домагання в Австрії — се цілком безнадійна річ і аж тоді можуть бути задовольнені ті домагання, коли українство розвине величезну силу... Але сказати се голосно значить навіки відштовхнути українство від Австрії тоді, коли Австрії саме дуже потрібні симпатії українства. Отже, для придбання симпатій українства треба вигадати якогось заходу, щоб нічого не коштував і нікого ні до чого не зобов’язував.
І от при таких складних обставинах витворюється легенда про сприятливість правительства до українців. Автор сієї легенди, розуміється, колективний, і можливо, що австрійське правительство витворило її в порозумінні й за згодою проводирів польських у Г аличині, які охоче згодились, щоб розголос про любов правительства до українців був найширший, аби фактичний стан польського панування лишився без найменших змін. Можливо навіть, що ся легенда була підказана поляками-міністрами. Адже вони нею не тільки досягали своїх цілей з державно-австрійського й національно-польського поглядів, але ще й нацьковували московську націю та російське правительство на українство. Таким робом одним зручним ходом можна було досягти незвичайних наслідків. І справді, недалекі московські публіцісти та політики а 1а Меньшиков пойняли віри цій легенді й почали накликати до репресій на українство з боку російського правительства, навіть не підозріваючи, що ллють воду на польський млин. Безперечно, є се геніальний хід — змусити в українській справі Меньшикових, Бобринських і навіть російське правительство грати у польську дудку...
Але найгеніальніше — се те, що деяка частина самих українців завагалась і почала вірити в сприятливість австрійського правительства. Простодушні та щиросердечні, вони й досі ще забувають про діла та вчинки, а вірять словам. Не знаючи лукавства, вони не підозрівають, що «язик даний людині на те, щоб ховати думки, якщо очі їх зраджують». І таким робом легенда утворила й поміж українцями штучні настрої, які не відповідають дійсності.
Але нині є час, щоб українські політики з цілою силою сю легенду знівечили й рішуче зажадали відповіді від німецької частини австрійського правительства: чого воно хоче: визволення чи рабства українства, бо поляки своєю шовіністичною політикою зробили зовсім неможливим сумирне су-життя українців з ними. Нехай німецька частина австрійського правительства вкінці зрозуміє, що довго дурити українство порожніми беззмістовними словами воно не зможе, що такими заходами симпатій українського народу не з’ єднає, але навпаки — може їх згубити назавжди.
Нехай німецька частина австрійського правительства зрозуміє, що українство вже виросло понад «слова» й органічно потребує «діл». І коли німецька частина правительства справді сприяє нам, хай вона дасть зараз же університет у Львові й візьме рішучу постанову: доки поляки не погодяться з українцями в справі соймової реформи виборчої, доти галицький сойм скликаний не буде, хоч би се тяглося роки, бо скликання галицького сойму нині є власне не що інше, як провокація українського народу, не що інше, як посміх з героїчної боротьби горстки українських соймових депутатів, не що інше, як вода на млин польської шовіністичної заїлості та зарозумілості, не що інше, як лукаве віддавання українського народу в Галичині в рабство полякам.
Але коли австрійське правительство в сій жизненій справі знов, як завжди, стане на бік поляків, хоч би й замаскувавши свою позицію новою легендою або обіцянкою, то українські політики повинні геть відкинути всякі сентиментальності й зробити відповідні висновки з того факту, що ми «самі, зовсім самі» і що ніхто нам не сприяє. Час вже дати пізнати, кому треба, що українці вже перестали задурно роздавати свої симпатії і що кривда, зроблена одній, хоч би невеличкій, частині нашого народу є кривдою, заподіяною цілому нашому народові.
Годі гратись словами.
Що ж доторкається ласкавих слів австрійського імператора, звернених до українського клубу, то подібні слова колись в нашій історії були проголошені також королем і також в справі польсько-українських відносин. Се було ще за старої Польщі, коли король Володислав приймав депутацію з Богданом Хмельницьким на чолі, яка жаловалась йому на польські кривди й просила захисту та оборони: «Здається, час би вам усім згадати, що ви — вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм».