Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Але була б наша вина, коли б під впливом виявлюваної до нас злоби та ненависті ми згубили рівновагу й відхилились від того шляху, який веде нас до національної освіти й культури. Ми глибоко віримо, що на сім шляху російський нарід колись протягне нашому народові братню руку і тоді замовкнуть вигуки україножерства. А до того часу ми мусимо невпинно працювати.
Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.
Передовиця. Харків, 25 березня 1912 р.
Майбутність народу, який не має своєї держави, лежить у сильному розвиті морального примусу, в здоровій непідкупній громадській опінії, яка змушує до виконування громадських обов’язків тих, хто сам не доріс до почуття їх обов’язковості.
Щоб з етнографічної маси перетворитися на націю, треба мати спільні, сказав би, загальнонаціональні ідеї чи ідеал. Але вони впливають на маси тільки тоді, коли по довгій повільній еволюції вони перетворилися в почуття. Тоді вони цілком забезпечені від сперечаннів, і треба дуже багато часу, щоб вони зникли. І тоді вони мають величезну силу. Такі основні ідеї незвичайно міцні в колективній душі нації. Зведені до однієї ідеї чи ідеалу, з’являються вони в виді непереможної моральної сили. Отся моральна сила і становить основний зміст нації.
Колись нарід наш, який тепер в головній своїй часті творить безсилу розбиту етнографічну масу, утворив таку непереможну силу. Се було в XVII віці, коли народний рух обхопив усі частини, усі окремі землі українського народу і Прикарпатська Україна дихала тією самою любов’ю до свободи й ненавистю до чужого панування, що й лівобережна. Се був дивний, хоч короткий час в історії українського народу: усякі різниці між окремими членами народу зникли під впливом іноді не висловлених, але тим дужче відчутих ідеалів політичної свободи та економічної рівності. Не було тоді ані пана, ані мужика, ані бідного, ані багатого, бо всі були рівними. З кінцем повстання Богдана Хмельницького, повстання, яке перетворилося на довгу завзяту війну між народом українським та польським, українці виявляли з себе досить одноманітну, сливе однорідну з психологічного погляду масу, яка жила однаковими думками, однаковими інтересами, однаковими ідеалами й мала однаковий рівень. Тоді нарід наш мав не тільки ідеї, але другу не менш важну річ: характер, щоб тії ідеї осягти. Але тут надійшла одна перешкода, страшний елемент розкладу: се чужинецькі елементи, які становлять один з най-певніших засобів досягти морального розкладу в кожній нації.
Ще не заспокоїлись хвилі, викликані повстанням, як вже почався процес розкладу однорідної національної маси. Поділ України між Польщею і Росією в 1667 році, розрізнивши й розірвавши український нарід на дві частини і таким чином знесиливши моральну відпорність цілого народу, положив найбільший початок нового поневолення українців. Се був удар, від якого нація почала гинути, не досягши свого розцвіту.
Правобережна Україна почала заселятись польськими панами та аван-тюрниками, лівобережна — московськими. Цілі волості, трохи не цілі повіти були віддавані на правобережній Україні полякам — польськими королями, на лівобережній росіянам — московськими царями. Вкупі з тим український нарід почав витворювати з-поміж себе самого панський шар. Таким чином у XVIII віці на Вкраїні було аж три роди панства. Польське, розуміється, тягло Україну до Польщі, російське нахиляло до Росії, а панство українське, займаючи хитку позицію поміж панствами російським та польським, хилялось на всі боки.
Перед українським панством була двоїста задача: з одного боку, дбати про свій класовий інтерес, а другого — обороняти автономію народу українського. А тим часом і польські королі, і російські царі могли сприяти українському панству тільки при умові, що воно покине свою національну позицію, однаково неприхильну як всепольській, так і всеросійській державній ідеї. По недовгій, хоч і завзятій боротьбі, яка висунула на поле битви не одну величну героїчну постать українських патріотів (напр., Павло Полуботок), українське панство винародовилося цілком по всій Україні: частина його переробилася на поляків, частина на росіян. За панством помалу посунули купецькі, а потім і міщанські шари. Трохи довше задержалось при своїм народі українське духовенство, але потім і воно пішло шляхом відступників. Тільки в Галицькій Україні завдяки релігійній різниці між народами польським та українським духовенство й досі національне.
Отже, тепер з початком XX віку український нарід згубив свої вищі шари й складається виключно з простого селянства, наймитів та робітників. Ми, українці, фактично, може, найбільш демократична з усіх націй! На цілому просторі землі, що посідає український нарід, панство й буржуазія, що живуть на Вкраїні, належаться до інших націй або, принаймні, не почувають своєї єдності з народом українським.