Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
«Туфта» також могла організовуватися на набагато вищому адміністративному рівні, за допомогою ретельних і обережних переговорів між бригадирами і нормувальниками — табірними функціонерами, робота яких полягала у тому, щоб визначати, що бригада може, а чого не може зробити за день. Нормувальники, як і бригадири, були дуже схильні до фаворитизму і хабарництва. Наприкінці 1930-х років на Колимі Ольга Адамова-Сліозберг опинилася на посаді бригадира, на чолі бригади жінок, що копали траншеї, і яка складалася переважно з політичних ув’язнених — усі вони були ослаблені тривалими тюремними термінами. Коли після триденної роботи виявилося, що вони виконали тільки 3% норми, вона пішла до нормувальника і попросила її знизити. Після того як він почув, що слабка бригада складається переважно з колишніх партійних, його обличчя потемніло:
«А, колишні члени партії? От якби ви були проститутки, я дав би вам мити віконця, і ви робили б по три норми. Коли ці члени партії в 1929 році розкуркулювали мене, виганяли з дому з шістьма дітьми, я їм казав: “А чим же діти винні?” — вони відповідали: "Такий радянський закон". Так ось, дотримуйтеся радянського закону, викидайте по дев’ять кубометрів грунту! — Він сміявся. — Дотримуйтеся радянського закону!»[1309]
Нормувальники також знали про потребу в певні моменти берегти робочу силу — коли, наприклад, табір критикували за високі показники смертності, чи коли табір був розташований на Далекій Півночі і міг отримувати нову зміну тільки раз на сезон. У таких обставинах нормувальники справді могли знижувати норми або закривати очі на їх невиконання. Цей метод був відомий у таборах під назвою «натягування норм», і сказати, що він набув широкого застосування — це нічого не сказати[1310]. Один в’язень працював на шахті, на якій він мав щодня нарубувати по 5,5 тонни вугілля — завдання неможливе. Головний інженер — вільний — прийняв розумне рішення: він розпитав, скільки в’язнів безпосередньо добувають вугілля, а скільки виконують якісь допоміжні роботи або й зовсім нічого не роблять, і вже на цій основі наказав нормувальникам встановлювати норми; при цьому звання стахановців переходило від одних працівників до інших, так що всі вони отримували більш-менш рівні пайки[1311].
Хабарі працювали також і на вищих рівнях табірної ієрархії, часом проходячи цілий ланцюг різних людей. Олександр Клейн побував у таборі наприкінці 1940-х років, коли зекам для стимулювання кращої праці почали давати невеликі зарплати:
«Отримавши зароблені гроші (було їх небагато), роботяга давав хабара бригадиру. Це було обов’язковим: тоді бригадир мав дати хабарі десятнику і нормувальнику, який визначав норму, котру мала виконувати бригада… крім того, десятник і бригадири мали давати хабарі нарядчикові, який розподіляв роботу. Кухарі теж давали хабарі старшому кухареві, а працівники лазні — своєму начальнику».
У середньому, пише Клейн, він віддавав половину своєї «зарплати». Наслідки для тих, хто не давав, могли бути жахливими. Тим в’язням, які не платили, автоматично записували низьку процентовку, що вело до зниження пайків. Бригадири, які не хотіли платити, потерпали більше. Одного такого, як пише Клейн, убили прямо в ліжку. Йому розбили каменем голову — а ті, хто був навколо нього, навіть не почули[1312].
«Туфта» давалася взнаки і на всіх рівнях табірної статистики. Начальники таборів і бухгалтери регулярно змінювали цифри у вигідний для себе бік, про що свідчать звіти про крадіжки, які регулярно подавалися перевіряючими. Всі, хто мав хоч найвіддаленіше відношення до табору, крали продукти, гроші і взагалі все, що можна вкрасти: 1942 року сестру начальника залізничного підрозділу Джезказганського табірного комплексу у Казахстані звинуватили у «незаконній передачі продуктів харчування» і спекуляції. На одному лагпункті 1941 року начальник табору і головний бухгалтер «використали своє посадове становище» для фабрикування фальшивих банківських рахунків, що давало їм змогу красти гроші з рахунків табору. Начальник вкрав 25 тисяч рублів, бухгалтер — 18 тисяч, що за тодішніми радянськими мірками було справжнім багатством. Проте суми були такими значними не завжди: у товстій папці з документами щодо Сиблагу за 1942–1944 роки серед інших зберігаються документи прокуратури, а там — численні листи, що відображають запеклу суперечку про одного вільного працівника табору, який буцімто вкрав дві залізні миски, один емальований чайник, одну ковдру, один матрац, два простирадла, дві подушки і дві наволочки.[1313]
1309
Адамова-Слиозберг. — с. 50–51.
1310
Rossi, The Gulag Handbook. — p. 247, 255.
1311
Максимович. — с. 91–100.
1312
Клейн. Улыбки неволи. — с. 60–61, 73.
1313
ГАРФ, 8131/37/1261, 797, 1265.