Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Далі, за десять футів від нас, видніли ще одні двері. Крамлі й сіпнув їх, крекнувши. Вони відчинилися. Ми хутко шаснули туди — Крамлі попереду, Генрі посередині, переді мною. Двері загрюкнулись позаду. А ми ноги на плечі й гайда, бігом, уперед.
«Геть від Чудовиська? — подумав я. — А чи до нього — просто йому в лабети?»
— Не дивіться! — крикнув нам Крамлі.
— Як це — «не дивіться»? — Генрі молотив повітря своїм ціпком, стукочучи по кам’яній підлозі каблуками черевиків, і знай відлітав рикошетом то від Крамлі до мене, то навпаки. А Крамлі, ведучи перед, тільки гаркнув: — Просто нічого не — і край!
Але я таки помічав, пробігаючи (а ми знай налітали на стіни хто ліворуч, хто праворуч), із хрускотом продираючись крізь територію скиданих на купи кісток і пірамід черепів, помічав потрощені труни, розкидані похоронні вінки, побоїще смерті, потріскані дзбани з-під ладану, уламки статуй, побиті ікони… от ніби якийсь нескінченний парад долі сипонув увсебіч, посеред власного торжества, свої шрапнелі… помічав, дарма що тікали ми з лише тим єдиним нашим ліхтариком, то відбиваючись головами, немов більярдними кулями, від оброслої зеленим мохом стелі, то вганяючись ними у прямокутні діри, де плоть перетліла й тільки щирилися моторошною посмішкою оголені зуби.
«Не дивитись? — подумав я. — Ні, не зупинятись!» Упившись переляком, я мало не збив Генрі з ніг, а він як лулусне мене ціпком, мовляв, знай своє місце, та й далі помчав, та такими широкими стрибками, мов який видющий дух.
Ми вискакували з одного краю та в якийсь інший, від однієї низки костомах до якоїсь низки бляшанок, зі склепінь мармурових у склепіння бетонні, й зненацька опинилися на якомусь старому-німому чорно-білому терені. Повз нас замиготіли імена, заголовки на штабелях коробок із фільмами.
— Де це в чорта ми опинилися? — захекано видихнув Крамлі.
— Реттіґан! — вирвалось у мене. — Ботвін! Боже мій! Це вже ж ми під студією — під «Максимус-Філмс»! Перебігли попід муром, попід землею!
Бо ми й справді опинилися у Меґґіному підвалі для фільмів і в Констанціїному пеклі, у злецько освітлених фотокраєвидах, де вони мандрували у 1920-му, й ’22-му, й ’25-му. Не цвинтарні костяні угіддя, а старі склепіння фільмів, які називала Констанс, коли ми з нею блукали-балакали. Я озирнувся назад, у пітьму, й побачив, як блякнуть справжні мертві тіла, і їх зразу ж заступають, виринаючи зусібіч, духи фільмів. Повз нас замиготіли назви: «Чоловік-скво», «Підступний д-р Фу Маньчжу», «Чорний пірат»… І не лише фільми з «Максимусу», а й з інших студій картини, позичені чи й викрадені.
Я розривався надвоє. Одна половина мене тікала від темної землі, що залягала позаду. А друга так-то прагла простягти руку, доторкнутися, побачити оті стародавні примарні поторочі, які переслідували моє дитинство, заганяючи його в нескінченні денні вистави.
Боже! Чи я крикнув, чи ні? Не позбав мене їх! Чейні! Фербенкс! Чоловік у тій клятій залізній масці! Немо під водами! Д’Артаньян! Дочекайтесь мене! Я повернуся. Якщо виживу, тобто! Скоро!
І всю цю дурну белькотню переляку й розчарування, всю цю хвилю миттєвої любові умить підминав і розчавлював вал моментального страху.
«Не задивляйся на красунь! — подумки наказував собі я. — Пам’ятай про пітьму. Біжи!
І, на Бога, не зупиняйся!»
Відлунки нашого тупоту-репету наздоганяли нас потрійним натиском паніки. Останні ярдів тридцять ми горлали-струмували якоюсь щільною масою тіл. Й ось Крамлі, бушуючи, мов ошаліла мавпа, і розмахуючи своїм ліхтариком, а з ним і я зі сліпим Генрі, гуртом попадали на якісь останні двері.
— О Боже! Невже вони замкнені?!
Ми сіпонули їх до себе.
Я так і похолов, пригадуючи старі фільми. Ось розтріснули двері: потоп заливає Нью-Йорк, солоний приплив за припливом затягує тебе в підземні цистерни. Розтріснули двері — й пекельне полум'я розриває тебе на муміфіковані шматки. Розтріснули двері — й усі монстри часу хапають тебе ядерними кігтями й жбурляють у бездонну прірву. І ти вічно падаєш, вічно волаєш…
Ручка дверей волога від моїх спітнілих рук. Там, за панеллю, зашелестіло Гуанахуато. Той довжелезний тунель у Мехіко дочекався, щоб я колись пробіг крізь виклик жахів, 110 чоловіків, жінок і дітей, висхлі на тютюн мумії, висмикнуті зі своїх могил, стоять і дожидають туристів та дня Останнього Суду.
«Гуанахуато отут? — подумав я. — Ні!!»
Я штовхнув двері. Вони й відчинилися, на абсолютно безгучних, добре змащених завісах.
То був момент шоку.
Хапаючи ротами повітря та спотикаючись, ми ввалилися кудись і захряснули за собою двері.