Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Після дванадцятого гудка я нарешті схопив слухавку.
— Ну? — спитала Пеґ. — Як це так, що ти протягом аж дванадцяти гудків тримав руку на слухавці й аж тоді її підняв?
— Боже! Жіноча інтуїція.
— Що сталося? Хтось зник? І хто там спить у ліжку Мами Ведмедиці? Ти так і не зателефонував. Була б я оце там, то викинула б тебе з хати! Нелегко зробити це на такій великій відстані, але — забирайся!
— О’кей.
Тут їй мов куля прошила серце.
— Не уривай зв’язку! — стривожено мовила вона.
— Ти ж сказала: «Забирайся!».
— Так, але…
— Крамлі чекає на вулиці.
— Крамлі! — зойкнула дружинонька. — Святий Боже, святий-кріпкий! Крамлі?!
— Він захищає мене, Пеґ.
— Від твоєї паніки? Невже він уміє вкладати, уста в уста, потрібні слова? Чи він може вконтролювати, щоб ти і поснідав, і підобідав, і пообідав? Витягнути з холодильника, якщо тебе рознесло вшир? Чи примушує він тебе регулярно міняти спідню білизну??
— Пеґ!
І тут ми обоє трохи посміялися.
— Ти й справді виходиш на вулицю? Мама буде вдома шістдесят сьомим рейсом, «Пан-Амерікен», у п’ятницю. Будь удома! Доти щоб мені всі вбивства були викриті, трупи захоронені, а жадібні жінки щоб скотилися по східцях на вихід! Якщо не вийде зустріти мене на летовищі, то просто лежи в ліжку, коли мама грюкне дверми. Ти й досі не сказав, що любиш мене!
— Пеґ, я тебе люблю-кохаю.
— Й останнє запитання — в останню мить: а хто помер?
Сидячи в машині біля хідника, на мене чекали Генрі, Крамлі й Констанс.
— Моя дружина не бажає, щоб мене бачили разом із тобою, — сказав я нашій рідній нишпорці.
— Сідай уже, — зітхнув Крамлі.
57
Дорогою на захід, повз порожній бульвар, де й духу бодай однієї автівки не було видно, ми дозволили Генрі розповісти нашій господині, що трапилося у гробниці, в тунелі під муром і коли ми вискочили в офіс. Щось було потішне в тому, аби слухати, як змальовує нашу втечу сліпий чоловік, увиразнюючи драматичні миттєвості енергійними рухами голови, та ще й виразисто пирхаючи своїм чорним носом, а чорними пальцями зображаючи і вітер, і Крамлі отут, а сам він отам, а я десь долі, а Чудовисько так і чеше за нами по п’ятах… А ще про те, як щось подібне до гірського зсуву — чогось схожого на тонни тіста — загрюкнуло двері склепу й запечатало нас тамечки, у тій могилі. Бухх! Але навіть від тієї оповіді Генрі нас продирало таким морозом, що ми підняли віконця, аби хоч трохи зігрітись. Але ж котові під хвіст оті наші рухи, адже везла нас безверха автівка.
— І ось чому, — проголосив Генрі, знімаючи свої чорні окуляри, аби завершити оповідь гідним фіналом, — ми й закликали тебе, шалена пані Венеціаночко, аби ти прилетіла та й порятувала нас!
Тут Констанс зирк нервово у дзеркало заднього огляду.
— Чорт, ми ж як слимаки повземо!
І жбурнула машину вперед, мов огиря нагаєм шмагонула. Наші голови слухняно сіпнулися назад.
Крамлі відімкнув свої парадні двері.
— О’кей. Висипайтеся, горохом! — пробурчав він. — А котра ж воно година?
— Глупа ніч, — визначив Генрі. — Десь о цій порі розпукується нічний жасмин.
— Та невже? — скрикнув Крамлі.
— Ба ні! Тільки звучить гарно, — Генрі обдарував променистою усмішкою невидну йому авдиторію. — Давай-неси нам пиво!
Крамлі й повручав кожному пиво.
— А ще краще б туди й джину линути, — мовила Констанс. — Дідько. О, отак-о!
Я тицьнув штепсель свого проектора до розетки й заправив фільм Роя Гольдстрома, коли повимикали все світло.
— Готові? — я клацнув кнопкою проектора. — Тож дивіться!
Фільм розпочався.
На Крамліній стіні замиготіли образи. Лише тридцять секунд фільму, кадрів із перескоками, от ніби Рой на створення цієї анімації того глиняного погруддя мав лише кілька годин — замість багатьох днів, які зазвичай забирає ця справа: виставити оте створіння, зафотографувати, іншим боком поставити, ще разок клацнути знімок: одна позиція — одна світлина.
— Господи Ісусе! — прошепотів Крамлі.
Усі ми сиділи ошелешені тим, що скакало по стіні Крамліної оселі.
То було воно: друг Красуні, Чудовисько із «Браун-Дербі».
— Дивитися не можу! — простогнала Констанс. Але очей не відвела.
Я зиркнув на Крамлі й почувся так, як почувався малим хлопчиком, коли зі старшим братом, бува, засяду в темному кінотеатрі, а на екрані замріє-замаячить чи то Фантом, чи то Горбань, а чи й Кажан. Обличчя Крамлі було лицем мого брата, отих тридцяти літ тому, і захоплене, й нажахане водночас, сповнене і цікавості, й огиди, — десь такий вираз, як буває у людей, коли вони не хочуть бачити, але таки бачать автотрощу на вулиці.