Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Генрі принюхався.
— Я чую лиш саму велику кам’яну брилу. А оце… Що це тут за різновид Брайля?
Він переклав ціпок із правої руки в ліву, і правиця затремтіла, відчувши ім’я, викарбуване над дверима грецького гробівця.
Ось його пальці струснулися над початковою літерою «А»… а потім завмерли над останньою: «Т».
— Мені знайоме це ім’я, — Генрі почав прокручувати стрічку пам’яті, сховану за його білими, наче більярдні кулі, очима. — Чи не той це великий, і давно загиблий, власник студії, що там за муром?
— Так.
— Той самий гучний чоловік, що сидів одночасно у всіх палатах, не лишаючи місця більш нікому? Випускав свої власні пляшки, міняв свої власні мережані тканини… купив свою власну пісочницю у два з половиною, вигнав з роботи виховательку в дитячому садку в трирічному віці, послав десятьох хлопчиків до медсестри в сім, переслідував дівчаток у вісім, ловив їх у дев’ять, заволодів парківкою в десять, а студією — на свій дванадцятий день народження, коли його тато помер, залишивши йому і Лондон, і Рим, і Бомбей? Це той самий чоловік?
— Генрі, — зітхнув я, — ти чудо з чудес!
— Але життя в чуда нелегке, — спокійно сказав Генрі. — Гаразд… Він підніс руку й ще раз торкнувся імені, а тоді — ще й дати внизу.
— 31 жовтня 1934 року. Геловін! Двадцять літ тому. Цікаво, як почуваються ті, хто помер так давно. Дідько. Ану, спитаймо! Хтось прихопив якісь інструменти?
— Лом із машини, — обізвався Крамлі.
— Добре… — Генрі простер правицю. — Але що за чортівня… Його пальці торкнулися дверей гробниці.
— Святий Мойсею! — вигукнув він.
Двері легко відчинилися — на добре змащених, зовсім не іржавих, завісах! Нітрохи не рипнувши! Змащені!
— Господи Ісусе! Відкрита хата! — Генрі швидко ступнув назад. — Не заперечуєте, якщо я першими пропущу вас, зрячих?
Я торкнув двері. Вони ковзнули далі, глибше в пітьму.
— Ось!
Крамлі пройшов повз мене, увімкнув свій ліхтарик і ступив у ту опівніч.
Я — за ним.
— Не покиньте ж мене тут самого! — стривожився Генрі.
Крамлі показав рукою:
— Зачини двері. Не треба нам, щоб хтось побачив, як ми тут із ліхтариком…
Я завагався. Надто багато надивився фільмів, де за людьми, котрі зайшли до склепу, загрюкувалися двері, й шукачі пригод залишалися навіки замкнені в тій пастці, кричи не кричи… Що, коли Чудовисько там, надворі?..
— Боже! Та ось так! — Крамлі причинив двері, лишивши щілинку в чверть дюйма, аби було чим дихати. — А зараз…
Він обернувся. Склеп був порожній — тільки посередині стояв величезний кам’яний саркофаг. Без віка. Усередині саркофага мала бути власне труна…
— Чорт! — лайнувся Крамлі.
Ми зазирнули в саркофаг. Ніякої труни там не було.
— Не кажіть! — попрохав Генрі. — Дозвольте я надягну свої чорні окуляри, щоб краще унюшити. Ось!
І, поки ми дивилися вниз, Генрі нахилився, зробив глибокий вдих, проаналізував, що чує, за своїми темними окулярами, а тоді зробив ще один понюх. Тоді просяяв.
— Сама шкаралупа! Нічого там немає! Правда?
— Правда.
— Містере Арбутнот! — пробурмотів Крамлі. — Де ж ви є?
— Не тут, — мовив я.
— І ніколи й не був тут! — уточнив Генрі.
Ми з Крамлі швидко глянули на нього. А старий лиш кивнув головою, вельми задоволений самим собою.
— Бо жоден небіжчик, ні під цим, ні під хоч яким іншим ім’ям, ніколи тут не лежав. А якби хтось колись і лежав, то я вчув би дух мертвятини, розумієте? Але ж тут немає жодної лусочки лупи, жодного тобі нігтика, ані жодної волосинки з ніздрі! Навіть духу туберози чи ладану немає. Ця місцина, друзі, ніколи не використовувалась для когось померлого, навіть на одну годинку. Якщо я помиляюся, відріжте мені носа!
Крижаний піт полився мені по спині, стікаючи по ногах у взуття.
— Боже! — пробурмотів Крамлі. — Навіщо ж було їм будувати цей склеп, нікого в ньому не покласти, але вдавати, ніби когось поховали?
— Мо’, ніякого трупа й не було ніколи? — припустив Генрі. — Що, коли Арбутнот насправді не загинув?
— Ні-ні, — заперечив я. — Газети по всьому світу написали про це, п’ять тисяч прийшли попрощатися з ним. І я був там. Я бачив катафалк.
— Що ж тоді вони зробили з тілом? — запитав Крамлі. — І навіщо?
— Я…
І тут двері склепу хрясь! Зачинились!
Усі ми троє — Генрі, Крамлі та я — зойкнули від шоку. Я схопив Генрі, Крамлі схопив нас обох. Ліхтарик упав на підлогу. Лаючись, ми разом нагнулись і стукнулися лобами, зробили вдих і стали чекати, чи почуємо, як нас іще й замкнуть у цьому склепі. Ми метушилися, видирали ліхтарика одне в одного з рук, а тоді водили променем по дверях, жадаючи життя, світла, нічного повітря — навіки!