Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Оце аж так?
— Вони найняли термітів, щоб усе точили навіть і в неробочий час. Це внизу. Висадили команди підривників на дах. Ховрахи та бобри розгризають стіни, а ще ті привезли банду сурмачів, котрі розучують «Єрихоне, Єрихоне», і вони практикуються, репетирують-репетують на алеї, щоб своїми сурмами розвалити цей дім. І куди ж нам податися тоді? Уже й лишилося нас небагацько. Фанні упокоїлася, Сем упився на смерть, а Джиммі втопився у ванні. Ще тільки трішечки натисни, підштовхни — і всі ми, хто ще якось зацілів, опинимося в лабетах тієї, як там її, Костомахи. Тут і незчуєшся, як повзуча меланхолія вмить очистить прибутковий будинок від його пожильців. Тільки пусти одну хвору мишу до гурту, то це все одно, що й розписався: «Отримав чуму!»
— Невже аж так зле, Генрі?
— Від поганого куди? А в ще гірше! Та це ще туди-сюди. Так чи інак, а вже пора й переїхати десь. Та кожні п’ять рочків хапай свою зубну щітку, купуй нові шкарпетки й катай геть! Оце так я завжди й кажу. Чи знайдеться в тебе, хлопчику, місце, де б мене приткнути? Знаю, знаю! Там усе біле-білесеньке. Але я ж не бачу, то й яка мені, до дідька, різниця?
— Я маю вільну кімнатчину в гаражі, там я друкую. Вона — твоя!
— Пан Біг, Ісус і Святий Дух! Усі хутенько й явилися, — Генрі відкинувся на спинку крісла та поторкав свій рот. — Це в мене усмішка чи сумішка?. Мені ж тільки на два дні! — швидко додав він. — Має сестра моя нікчемного чоловічка, так ото він приїде з Нового Орлеана та й забере мене додому. То я й злізу з твоїх рук…
Тут він перестав усміхатись і похилився вперед, до мене.
— Уляпався в щось брудне десь знову? Десь там, у широкому світі?
— Не зовсім, щоб уляпався, Генрі, але щось схоже.
— Сподіваюсь, не так, щоб дуже?
— А таки дуже, — визнав я, вичекавши один удар серця. — Чи не міг би ти поїхати зі мною, просто зараз? І не хотів би я тебе сіпати, Генрі. А ще прикро, що треба везти тебе кудись уночі.
— Та що ти, синку! — лагідно засміявся Генрі. — Що ніч, що день — то лише чутки, яких я наслухався ще дитиною.
Він підвівся і почав мацати надовкола.
— Стривай тільки, — мовив він, — хай я ціпочка свого знайду. Щоб міг щось якось бачити.
54
Нас троє: Крамлі, сліпий Генрі та я — прибули до цвинтаря опівночі.
Я завагався, витріщившись на ворота.
— Він отам, — я кивнув головою в напрямі надмогильних пам’ятників. — Кілька ночей тому Чудовисько побігло саме туди. І що ж нам робити, коли зненацька здибаємося з ним?
— Ані найменшого в дідька уявлення не маю, — відповів мені Крамлі й ступив у ворота.
— Туди к чорту, — мовив Генрі. — Чом би й ні?
І лишив мене самого в тій пітьмі, на безлюдному хіднику.
Я наздогнав їх.
— Почекайте, дайте мені зробити глибокий вдих, — Генрі вдихнув, видихнув. — Отак. То це вже ми й на самому цвинтарі?
— А тебе це непокоїть, Генрі?
— Дідько! — сказав Генрі. — Мерці — то ніщота. От живі спати мені не дають. Хочеш дізнатись, як я відчуваю, що це не якийсь там простий старий сад? Сади — вони повні квіткових сумішей, там багато пахощів. А що цвинтарі? Здебільша туберози. Від похоронів. Я завжди ненавидів похорони через той запах туберозовий. То як я справуюсь, нишпорко?
— Чудесно, але… — Крамлі повів нас далі від освітленого місця. — Якщо ми тут застоїмося надовго, то хтось іще подумає, що нам треба когось поховати — то ще й поховає, чого доброго. Вйо! Гаття!
І шпарко подався геть поміж тисячі молочно-білих гробівців.
«Чудовисько! — подумки звернувся я. — Де ти є наразі?»
Озирнувся на автівку Крамлі — й зненацька вона видалася мені дорогим другом, який лишився десь за тисячу миль від мене.
— Але ви так досі й не сказали мені, — обізвався Генрі, — навіщо вам було привозити сліпого чоловіка на цвинтар. Вам потрібен мій ніс?
— Потрібен ти і собака Баскервілів, — відповів Крамлі. — Сюди!
— Краще не чіпайте, — застеріг Генрі. — Так, я маю ніс собаки, але гордість моя вся котяча! Начувайся, Смерте!
І рушив поміж гробівців, постукуючи ціпком праворуч та ліворуч, от ніби щоб розвести великі шматки ночі а чи викресати іскри там, де ніхто й ніколи їх не викрешував.
— І як я справуюсь? — прошепотів він.
Разом із Генрі я зупинився посеред усіх тих мармурів з іменами й датами, та ще з травою, що тихо росла собі поміж могил.