Трилогія смерті

— Замовкни! Ти взагалі знаєш чи ні, що я кохаю тебе, тупа погань?

— Знаю.

— Незважаючи на все те, що ти встругав, я досі тебе кохаю. Боже, помилуй мене! Невже усі жінки мають примиритися з цим?

— Більшість, — сказав я, — більшість. І жодних тобі пояснень. Жодних причин. Страшнюча правда. Собацюра волочиться. Собацюра вертається додому. Собацюра усміхається. Б’єш його. Він прощає тебе, бо йому теж вибачили. А тоді лізе у свою халабуду або живе собі сам. Я не хочу жити наодинці. А ти?

— Ісусе Христе, споможи, я також не хочу. Витри носа.

Я витер. Але кров ще накрапувала.

— Вибач, — скрикнула Меґґі.

— Не проси вибачення. Це останнє, що ти мала б робити. Не варто.

— Зачекай, — сказав Генрі, — послухай.

— Що? — прозвучало в унісон.

— Відчуваєте? — запитав Генрі.

— Що саме, що, хай тобі трясця?

— Здоровенний прибій, найбільша хвиля насувається сюди зараз, — пробурмотав Генрі, — несучи щось із собою.

Удалині задзявкали тюлені.

Ген там величезна хвиля закрутилася догори.

Крамлі, Генрі, Меґґі, Фріц і я затамували дихання.

Хвиля прибилася до берега…