Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Краме, це чисте жахіття.
— Ба ні! Логічні міркування, побудова теорії, підбиття підсумків. І є лиш єдиний спосіб переконатися. — Крамлі втопив вогненний погляд у свій годинник. — Цього ж вечора. Постукаємо в Арбутнотові двері. Переконаємося, чи він удома, а чи хтось його звідтіля поцупив, аби вичитувати з його тельбухів призвістки й так налякати Цезареві напівбожевільні легіони, аби вони кинулися проливати кров.
А я задумався, як нам бути з цвинтарем. Нарешті промовив:
— Немає сенсу потикатися туди, не прихопивши з собою справжнього детектива, аби він усе перевірив.
— Справжнього детектива? — Крамлі аж відсахнувся на крок.
— Пса, що бачить носом.
— Що бачить носом? — Крамлі уважно вглядався в моє обличчя. — І чи не мешкає цей пес біля Темпл-і-Фіґероа? На четвертому поверсі?
— Посеред опівнічного цвинтаря, хоч би що ти бачив, тобі потрібен ніс. А в нього добрячий носяра.
— Ти про Генрі? Про найвеличнішого на світі сліпця?
— Яким він завжди й був, — запевнив я Крамлі.
53
Був я став перед Крамліними дверима, й вони відчинилися.
Був я став на узбережжі Констанції Реттіґан — і вона вийшла з моря.
А наразі я обережно ступав по голій підлозі старого помешкання, де колись жив, вимріюючи своє майбутнє зі стелі й не маючи жодного цента в кишенях, а в моїй портативній машинці «Сміт-Корона» стирчав чистий аркуш, вичікуючи, що ж я в нього вдрукую.
Став я перед Генріними дверима й відчув, як часто-часто забилося серце, адже ось тут, піді мною, була кімната, де померла моя люба Фанні, й оце вперше я сюди повернувся, відколи спливли ті довгі сумні дні, як навіки покидали мене добрі друзі.
Я постукав у двері.
До мене долинуло шкрябання ціпка, і хтось там приглушено прокашлявся. Зарипіли мостини.
Я почув, як Генрі вперся невидющим своїм чорним обличчям у внутрішню дверну панель.
— Я знаю, хто так стукає, — промурмотів він.
Я постукав удруге.
— Ахай йому!
Двері широко розчахнулися. Сліпі Генріні очі втупилися в пустку.
— Дай я глибоко вдихну!
Я видихнув, Генрі вдихнув.
— Святий Боже! — голос Генрі затремтів, мов полум’я свічки на легенькому леготі. — М’ятна гумка. Ти!
— Це я, Генрі, — лагідно сказав я.
Його руки простяглися, щоб намацати. Я схопив їх обидві.
— Боже! Синку! Ласкаво прошу! — вигукнув він.
Він схопив мене обіруч, міцно обійняв, а тоді, похопившись, що аж такого накоїв, одсахнувся.
— Вибач…
— Ні, Генрі! Повтори це!
То він і вдруге міцно мене обійняв.
— Де ж це ти був, хлопче, ой, де ж ти був досі! Як давно ми не бачилися… А Генрі сидить тут, у цій клятій озії, яку незабаром і знесуть…
Він крутнувся й подибав назад до крісла, а тоді звелів своїм рукам відшукати й оглянути дві склянки.
— Чи ж такі вони чисті, як мені здається?
Я подивився й кивнув, а тоді схаменувся, згадавши, й сказав:
— Авжеж.
— Не хотів би я наділити тебе якимись мікробами, синку. Ану, гляньмо. Ага, є!
Він витягнув шухляду, а з неї добув чималу пляшку щонайліпшого віскі.
— Ти п’єш таке?
— Із тобою вип’ю.
— Отака вона, давня дружба: усе кругом цього крутиться!
Він налив. Подав склянку порожньому повітрю. Але якось так сталося, що саме там і була моя рука.
Ми підняли наші напої, помахали ними один до одного, і сльози покотилися по його чорних щоках.
— Навряд чи ти бачив, як плачуть сліпі чорнюки, еге ж?
— Та вже й побачив, Генрі.
— Ану ж я перевірю, — він похилився вперед, помацав мою щоку, а тоді лизнув свій палець. — Чути сіль. А хай йому. Ти такий самий тонкошкірий, як і я.
— І завжди такий був.
— Не переступай через це, синку. Де ж ти досі був? Життя тебе кривдило? І як це, що ти сюди… — він затнувся. — Ой-ой! Біда?
— І так, і ні.
— А переважно біда? Та дарма. Я й не розраховував, що ти, ставши на власні ноги, скоро сюди повернешся. Тобто це ж не голова слона, чи не так?
— Але ж і не хвіст.
— Тільки близько до того, — Генрі засміявся. — Господи Ісусе, як добре почути твій голос, синку! Я завжди вважав, що ти гарно пахнеш. Тобто я хотів сказати, якщо вже у вдачу людини замішано невинність, то це є ти, звичний жувати аж дві м’ятні разом. Але ти ж не сидиш! Присядь. Дозволь, я тобі виповім свої клопоти, а тоді ти свої — мені. Вони знесли Венеційський пірс, позривали рейки венеційських потягів близького сполучення, вони зносять-зривають геть усе! А на тому тижні розвалять і цей будинок. І куди тоді всім нашим пацюкам? Як нам покинути корабель без рятувальних шлюпок?