Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Гуртом ми накинулися на двері.
І, Боже, вони й справді були замкнені!
— Святий Ісусе, як же ми виберемося з цього склепу?
— Ні-ні! — знай твердив я.
— Заткайся! — гримнув на мене Крамлі. — Дай мені подумати!
— Тільки думайте швидше, — порадив Генрі. — Бо, хоч би хто нас тут замкнув, він пішов привести когось собі на підмогу.
— Можливо, то просто доглядач, — сказав я.
А подумав: «Ні — то Чудовисько!».
— Ану, дай мені те світло. Отак. Чорт! — Крамлі посвітив на стелю, потім довкола по стінах. — Усі ж завіси знадвору, ніяк до них не дістатись.
— Ну, а що, коли в цьому склепі є й інші двері? — припустив Генрі.
Крамлі спрямував промінь на обличчя Генрі.
— І що я такого сказав? — здивувався сліпий.
Крамлі відвів промінь ліхтарика від Генріного обличчя й почав обходити саркофаг. Детектив блискав ліхтариком угору-вниз, по стелі, по стінах, тоді посвітив на шви, а тоді ще й довкола крихітного віконечка з тильного боку… але ж воно було таке маленьке, що туди міг хіба що кіт прослизнути.
— Навряд чи розумно було б, якби ми стали кричати «Пробі!» в те віконце?
— Хоч би хто прибіг на наші крики, я б не хотів мати з ним справу, — зазначив Генрі.
Крамлі став водити промінь колами.
— Інші двері, — знай повторював він. — Мають бути!
— Мають! — і я крикнув.
Я відчув якесь люте зволоження очей і жахливу сухість у горлі. Уявилося мені важке тупотіння поміж гробівців, тіні, що злітаються, аби вбивати, аби знищувати, й називають вони мене Кларенсом, зичачи лише смерті. Ще уявилося мені, як розчахнулися двері й тонни книжок, підписаних світлин і карток ринули на нас потопом, аби ми втопилися під ними.
— Крамлі! — я схопився за ліхтарик у його руці. — Дай мені його!
Адже лишилось одне-єдине неоглянуте місце. Я зазирнув у саркофаг. Тоді пильніше придивився й видихнув.
— Глянь! — сказав я. — Ось ці! — показав. — Боже мій, я й не знаю, що воно там таке: заглибини, приступки, нерівності? Я ще в жодній могилі не бачив таких штук. А он там, придивись, під отим-о швом, чи не сочиться звідтіля, знизу, світло? От чортівня! Стривайте!
Я вискочив на край саркофага, похитався, поки не досяг рівноваги, а тоді зазирнув униз, на ті рівно-розміряні обриси на дні.
— Обстеж! — крикнув Крамлі.
— Ні, ти!
І я стрибнув на дно саркофага.
Застогнала якась добре змащена машинерія. Те невеличке приміщення струснулося — не інакше, як під низом зрушилася якась противага.
Я почав опускатися, разом із підлогою саркофага. Ось мої ноги занурилися в темряву. Ось уже пітьма вище колін. Коли опускання припинилося, я стояв під кутом.
— Сходинки! — вигукнув я. — Тут східці!
— Що? — Генрі мацав усе нижче по стінці саркофага. — Так!
Дно саркофага тепер набуло вигляду низки напівпірамід, що опускалися під певним кутом: чудові східці вийшли, й вели вони до нижчої частини гробниці.
Я швидко ступнув крок униз.
— Ходіть сюди!
— Спуститися туди? — перепитав Крамлі. — А що ж воно в дідька там, нижче?
— А що в дідька отам, вище? — заперечив я, показуючи на захряснуті зовнішні двері.
— Прокляття!
Крамлі вискочив на край саркофага й подав руку Генрі. А той зразу й вистрибнув, по-котячому спритно, туди, до детектива.
Повільно ступив я на наступну нижчу сходинку, світячи ліхтариком туди-сюди. Генрі й Крамлі, черкаючи та пихкаючи, рушили за мною.
Далі ще один марш східців, з’єднаних із дном саркофага, допровадив нас іще на десять футів глибше — у катакомбу. Коли Крамлі, який замикав наш похід, зійшов з останньої сходинки, дно саркофага тонесенько-тихесенько зітхнуло й захряснулось. Я скосував погляд на зачинене над нами дно, що правило тепер нам за стелю, і розгледів у сутіні підвішену там противагу. Величезне залізне кільце звисало з дна східців, що увібралися туди, назад. Схопись за нього знизу й повисни — і ти власного своєю вагою потягнеш-розкриєш для себе східці.
І все за за один удар серця.
— Ненавиджу це місце! — сказав Генрі.
— А що ти відчуваєш? — запитав Крамлі.
— Я досі ніяк його не вподобаю, — признався Генрі. — А ви тільки прислухайтесь!
Там, нагорі, чи то вітер, чи щось інше, торгало зовнішні двері.
Крамлі вихопив у мене ліхтарик і став світити ним навсібіч.
— Отепер і я вже ненавиджу це підземелля.