Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Однак завзята праця іноді служила погану службу. Лев Разгон пише про селян, які погубили себе, намагаючись перевиконати норму і заробити «велику пайку» у півтора кілограма хліба: «Він міг бути грубим або погано випеченим, але це був справжній хліб. Для селян, які роками жили напівголодними, це здавалося величезною кількістю, навіть без вареної їжі». Та навіть ця «величезна кількість» їжі не компенсувала енергії, витраченої на роботу в лісі. І через те ці люди були приречені, пише Разгон, «цілком буквально вмерти з голоду, з’їдаючи щоденно по півтора кілограма хліба»[1296]. Варлам Шаламов теж описує «міф великої пайки», а Солженіцин пише, що «велика пайка губить. Найміцніший роботяга за сезон викочування лісу геть доходить»[1297].
Незважаючи на це, величезна більшість авторів спогадів (що до певної міри підтверджується архівними документами) справді говорять про те, що роботи уникали. Хоча головною їхньої метою не була ні бездіяльність сама по собі, ні навіть бажання «виявити зневагу» до радянської системи: їхнім головним мотивом було виживання. Їм давали поганий одяг і мало їжі, їм наказували працювати за вкрай поганої погоди на поламаній техніці, і багато хто розумів, що уникати роботи значить рятувати своє життя.
У неопублікованих спогадах Зінаїди Усової, однієї з «дружин», арештованих 1938 року, чудово показано, як в’язні доходили такого висновку. Спершу Усову відправили до Темлагу, в якому були переважно такі ж, як і вона, жінки, дружини розстріляних провідних партійних діячів і армійських посадовців. З порівняно нестрашним начальником табору і розпорядком роботи всі в Темлагу працювали з ентузіазмом. Більшість ув’язнених не тільки все ще були «вірними радянськими громадянами», переконаними, що їх арешт — це результат якоїсь гігантської помилки, вони вірили також і в те, що доброю роботою вони можуть заробити собі дострокове звільнення. Сама Усова «засинала і просиналася з думками про роботу, продумувала свої плани. Один з них навіть було впроваджено у виробництво».
Проте потім Усову разом з групою інших «дружин» перевели до іншого табору, в якому були кримінальні в’язні. Її поставили на роботу на меблеву фабрику. У новому таборі норми були набагато вищими і суворішими — «нерозумними», як говорили дуже багато в’язнів. Така система, пише Усова, «робила з людей рабів з рабською психологією». Тільки ті, хто повністю виконував норму, отримували повний хлібний пайок — 700 грамів. Ті, хто не виконував чи взагалі не міг працювати, отримували 300, на яких ледве можна було прожити.
Як компесаційний захід в’язні в новому таборі робили все, що могли, щоб «обманювати начальство, ухилятися від роботи, робити якомога менше». Зі своїм порівняно високим трудовим ентузіазмом новоприбулі ув’язнені опинилися у становищі парій. «З точки зору тих, хто пробув тут довше, ми були дурними чи чимось на зразок штрейкбрехерів. Усі відразу ж нас зненавиділи»[1298]. Звичайно, скоро жінки з Темлагу опанували прийоми ухиляння від роботи, якими вже користувалися всі інші. Саме так, а не навпаки система породжувала «туфту».
Часом самі в’язні розробляли власні методи «туфти». Одна ув’язнена полька працювала на колимському рибоконсервному заводі, де єдиними, хто виконував неможливі норми, були ті, хто шахраював. Стахановцями були просто ті, хто «найхитріше обманював»: замість того щоб закладати у банку всього оселедця, вони клали туди лише кілька шматочків, а решту викидали, роблячи це так майстерно, що «бригадир ніколи нічого не помічав»[1299]. Під час будівництва табірної лазні Валерію Фріду показали схожий фокус: як ховати тріщини з допомогою моху, замість того, щоб заповнювати їх цементним розчином. Стосовно цієї раціоналізації він шкодував тільки про одне: «Що, якщо в цій лазні… доведеться митися самому, та ще й взимку? Адже мох підсохне, і холодним вітром його до дідька видме»[1300].
Євгенія Гінзбург теж пише про те, як їй і її товаришці по лісоповалу Галі нарешті вдалося виконати неможливу норму. Помітивши, що одна їхня колега виконує норму, «незважаючи на те, що працює сама, одноручною пилкою», вони запитали, як вона це робить:
«Приперта нами до стіни, вона, швиденько озираючись, чи немає поблизу конвою, пояснила нам техніку.
— Навкруги ж штабелі. Ну, старі штабелі, напиляні попередніми етапами. Повно ж їх тут. І ніхто не рахував, скільки…
— Ну й що? Адже відразу видно, що це старі, а не свіжоспиляні…
1296
Razgon. — p. 155.
1297
Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. Vol. II. — p. 218.
1298
Усова, інтерв’ю з автором.
1299
Karta, Kazimierz Zamorski Collection, Teczka 1, File 6107 (Halina Storozuk).
1300
Фрид. — с. 134–136.