Історія ГУЛАГу

Частіше «туфта» організовувалася на рівні бригад, тому що бригадири мали можливість приховувати те, як працюють окремі в’язні. Один колишній зек розповідає у спогадах, що його бригадир закривав йому виконання 60% норми, коли насправді він ледве міг зробити щось взагалі[1305]. Ще один колишній в’язень писав про те, як бригадир його бригади вів переговори з табірним начальством щодо зниження норм, бо люди у бригаді вмирали один за одним[1306]. Серед бригадирів розвинутим було хабарництво, що визнає Юрій Зорін, який сам був бригадиром: «Там, у таборах, є свої табірні закони, які можуть бути незрозумілими тим, хто знаходиться поза зоною», — так він м’яко це пояснив[1307]. Леонід Трус згадує, що його норильські бригадири просто «самі вирішували, хто з працівників заслуговує на кращі пайки і більшу плату», ніяк не зважаючи на те, що вони насправді робили. Хабарі і кланові зв’язки визначали «виробіток» в’язня.

З точки зору зеків, найкращими бригадирами були ті, хто міг організовувати великомасштабну «туфту». Працюючи на північноуральському кар’єрі в кінці 1940-х років, Леонід Фінкельштейн опинився у бригаді, бригадир якої розробив складну систему обману. Вранці бригада заходила в ущелину. Охоронці залишалися вгорі, на краю, де вони цілий день сиділи навколо багаття і грілися. Тоді бригадир на ім’я Іван починав застосовувати свої прийоми:

«Ми точно знали, яку частину дна ущелини видно згори, і на цьому грунтувався наш фокус… у частині, яку було видно, ми справді дуже завзято врубувалися в кам’яну стіну. Ми працювали і при цьому дуже шуміли — охоронці могли і бачити, і чути, що ми працюємо. Тоді Іван ішов вздовж ряду… і казав: "Один вліво", — і кожен з нас робив один крок вліво. Охоронці цього ніколи не помічали.

Там ми відступали, один вліво, один вліво, поки останній не виходив із видимої зони — ми знали, де вона закінчувалася, там була крейдою на землі проведена лінія. Коли ми потрапляли у невидиму зону, можна було розслабитися, посидіти на землі, взяти кирку і так, розслаблено, грюкнути нею об землю, просто, щоб створити шум. Тоді Іван казав — “Ти: направо!” — і той чоловік ішов і знову починав своє коло. Таким чином ніхто з нас не працював навіть половини зміни».

Інші в’язні також розповідали Фінкельштейну про прийоми, що застосовувалися на будівництві каналу. Там була інша, проте не менш витончена «туфта»: «Головне було показати, що зміна виконує норму». Роботягам казали копати, але не торкатися «такого собі стовпчика, кілочка, який би показував глибину викопаного за зміну». Хоча норми були надзвичайно високими, «були артисти, справжні артисти, яким вдавалося нарощувати цей стовпчик, його висоту. Це неймовірно, він був із землі, так що відразу було б видно, якщо хтось би його спробував підробити, і водночас він був підроблений наймайстернішим чином. Тоді, звичайно, вся зміна отримувала стахановський обід»[1308].

Такі виняткові видатні таланти були потрібні не завжди. Якось Леоніда Труса поставили на розвантаження вагонів: «Ми просто писали, що носили ті вантажі далі, ніж насправді, скажімо 300 метрів, а не десять». За це давали більші пайки. «"Туфта" відбувалася постійно, — розповідав він про Норильськ, — без неї там би взагалі нічого не було».