Історія ГУЛАГу

«Я прийшла на кар’єр, де вони копали. Охоронці запропонували піти зі мною, але я сказала, що не потрібно, і пішла сама. Я підійшла до бригади і сказала: "Я вимагаю виконання плану, цегла потрібна для фронту".

Вони сказали: "Алло Борисівно, нас не обходить план по цеглі, дайте нам хлібний пайок".

Я сказала: "Буде вам пайок, якщо виконаєте план".

Вони сказали: "Ми кинемо вас у яму, закопаємо, і ніхто вас не знайде".

Я стояла дуже спокійно і сказала: "Ви мене не закопаєте. Я обіцяю вам, що якщо сьогодні о 12-й дня ви виконаєте норму, я принесу вам махорки". Махорка там цінувалася більше за золото й діаманти…»

Як пояснила Шистер, вона не використала своїх тютюнових пайків, бо не курила, і з радістю віддала махорку підлеглим[1293].

Звичайно, були й ті, хто усвідомлював матеріальні переваги, які може принести робота. Деякі в’язні просто намагалися робити те, що від них хотіли: перевиконувати норми, виборювати статус ударника, отримувати кращі пайки. Прибувши на колимський лагпункт, Володимир Петров відразу ж зрозумів, що мешканці «стахановського намету», які працювали краще за інших, мають те, чого не мають доходяги:

«Вони були незрівнянно чистіші. Навіть у вкрай суворих умовах життя в таборі їм вдавалося кожного дня вмивати обличчя, а коли не можна було дістати води, вони вмивалися снігом. Вони також були краще одягнені… були стриманіші. Вони не товпилися навколо пічок, а сиділи на своїх нарах або щось роблячи, або розмовляючи про свої справи. Навіть іззовні їхній намет виглядав інакше».

Петров попросився у цю бригаду; у ній щодня отримували по кілограму хліба. Однак він не міг працювати з потрібною швидкістю. З бригади його вигнали — слабкості там не терпіли[1294]. Випадок цей не винятковий, про що пише Герлінг:

«Чомусь зачарованість нормою була не тільки привілеєм вільних, які її встановили, але й елементарним життєвим інстинктом рабів, які її виконували. У бригадах, що працювали ланками по три-чотири особи, ревніше за всіх на сторожі норми стояли самі зеки: виробіток розраховували також по ланках, ділячи його на кількість працюючих. Так повністю зникало почуття каторжної солідарності, поступаючись місцем божевільній гонитві за процентами. Некваліфікований зек, опинившись у злагодженій ланці, не міг розраховувати на жодну поблажливість; після недовгої боротьби йому доводилося відступити і перейти до ланки, де нерідко він же мав наглядати за слабшими. В усьому цьому було щось нелюдське, що безжально рвало єдиний, здавалося б, єдино існуючий між зеками зв’язок — їх солідарність перед переслідувачами»[1295].