Історія ГУЛАГу

У роки після виходу в світ цієї книжки типовість зображення зека ставилася під сумнів іншими колишніми табірниками як з ідеологічних, так і з особистих причин. З одного боку, для тих, хто вірив у радянську систему — і тому також вірив у те, що «робота» таборів була цінною і необхідною, — «ледарство» Івана Денисовича виявилося образливим. Багато «альтернативних», більш «прорадянських» спогадів і літературних творів про табірне життя, опублікованих у Радянському Союзі відразу після появи «Івана Денисовича», навіть спеціально зосереджувалися на роботі тих, хто, незважаючи на несправедливість їхнього ув’язнення, залишилися вірними. Радянський письменник (та інформатор протягом усього життя) Борис Дьяков пише про інженера, що працює на здійснюваному ГУЛАГом будівництві біля Пермі. Цей інженер так поглинутий роботою, що, як каже він оповідачеві твору Дьякова, забуває, що він в’язень: «На якийсь час я так захоплююся роботою, що забуваю, ким став». Інженер у Дьякова став таким свідомим, що навіть потайки посилає до місцевої газети листа зі скаргою на погану організацію систем транспорту і постачання в таборі. Незважаючи на докори з боку начальника табору за таку необережність — поява в газеті імені в’язня була нечуваною річчю, — дьяковський інженер залишається задоволений тим, що «після статті становище трохи поліпшилося»[1287].

Погляди тих, хто керував таборами, навіть ще радикальніші. У розмові зі мною колишня табірна адміністраторка, яка побажала залишитися анонімною, з неприхованим гнівом говорила, що всі історії про погане життя в’язнів — просто неправда. Ті, хто добре працювали, жили дуже добре, казала вона, набагато краще від пересічних людей: вони могли навіть купувати згущене молоко — курсив мій, — яке було для пересічних громадян недоступним. «Тільки ті, хто відмовлялися працювати, жили погано», — розповідала вона[1288]. Такі погляди зазвичай не висловлюються публічно, проте є кілька винятків. Дружина співробітника НКВД Анна Захарова, лист якої в газету «Известия» публікувався у російській підпільній пресі у 1960-х роках, гостро критикує Солженіцина. Захарова пише, що вона «до глибини душі обурена» «Іваном Денисовичем»:

«Можна зрозуміти, чому герой цієї повісті, маючи таке ставлення до Радянської влади, ні на що не сподівається, крім лазарету для того, щоб якось уникнути спокутування своєї провини, шкоди, якої він заподіяв своїй Батьківщині, через працю… І чому то людині намагатися уникнути фізичної праці і зневажати її? Зрештою, для нас праця становить основу радянського суспільства, і саме через працю людина стає свідомою того, на що вона справді здатна»[1289].