Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
У радянських таборах, як і в німецьких, кримінальні в’язні також з готовністю приймали дегуманізуючу риторику НКВД, називали політичних в’язнів «ворогами народу» і висловлювали огиду до доходяг з їх середовища. Перебуваючи у незвичайному становищі єдиного політичного в’язня на переважно кримінальному лагпункті, Кароль Колонна-Чосновський мав змогу дізнатися, що думають у кримінальному світі про політичних: «Неприємність у тому, що їх просто надто багато. Вони слабкі, брудні і тільки й хочуть, що їсти. Вони нічого не виробляють. Чому влада ними так переймається, один Бог знає…» Один кримінальний, пише Колонна-Чосновський, бачив у пересильній тюрмі в’язня із Заходу, вченого, університетського професора. «Я спіймав його на тому, що він — справді — їв напівгнилого плавця тріски. Я йому надавав, можеш уявити. Я запитав, чи знає він, що робить. А він отак просто відповів, що голодний… То я йому так дав по шиї, що він відразу ж почав блювати. Мені стає дурно, як я про це подумаю. Я навіть сказав про нього охороні, та той брудний старий наступного ранку вже вмер. Так йому й треба!»[1282]
Інші в’язні, як пише Варлам Шаламов, спостерігали, навчалися і наслідували:
«Молодий селянин, який потрапив в ув’язнення, бачить, що в цьому пеклі тільки урки живуть порівняно добре, на них зважають, їх остерігається всемогутнє начальство. Вони завжди одягнені, ситі, підтримують одне одного… Йому починає здаватися, що правда табірного життя — у блатарів, що тільки наслідуючи їх у своїй поведінці, стане він на шлях реального порятунку свого життя… Інтелігент-в’язень придушений табором. Усе, що було дорогим, розтоптано в прах, цивілізація і культура злітають з людини у найкоротший термін за лічені тижні. Аргумент суперечки — кулак, палиця. Засіб спонукання — приклад, зуботичина…»[1283]
Та, незважаючи на все, було б неправильно твердити, що в таборах не існувало жодної моралі, що доброта і щедрість були абсолютно неможливими. Цікаво, що навіть найпесимістичніші автори спогадів часто собі у цьому суперечать. Сам Шаламов, який зображенням варварства табірного життя у своїх творах перевершив усіх інших, в одному місці пише: «Я не буду добиватися посади бригадира, яка дає можливість залишитися в живих, бо найгірше у таборі — це нав’язування своєї (або чиєїсь чужої) волі іншій людині, арештантові, як я». Інакше кажучи, Шаламов являв собою виняток зі свого ж власного правила[1284].
З більшості спогадів також зрозуміло, що ГУЛАГ не був чорно-білим світом, у якому існували чітко проведені лінії, що відділяють рабів від господарів, а єдиним способом вижити була жорстокість. В’язні, вільні робітники і охоронці не тільки були елементами складної соціальної структури, але й сама ця структура, як ми вже бачили, постійно змінювалася. В’язні могли рухатися вгору і вниз у цій ієрархії — і з багатьма це відбувалося насправді. Свою долю можна було змінити не тільки співробітництвом з владою або непокорою, а також і за допомогою хитрих оборудок, за допомогою зв’язків. Просто везіння і невдача також були визначальними факторами табірної кар’єри, в якій, якщо вона була достатньо довгою, могли наступати «щасливі» періоди, коли в’язень мав добру роботу, добре їв і мало працював, і періоди, коли той самий в’язень падав до пекла лікарні, «мертвецької», в товариство доходяг, які товпилися навколо смітників, шукаючи крихт їжі.
Методи виживання фактично були вбудованими у саму систему. Протягом переважної більшості часу табірна адміністрація не старалася вбивати в’язнів; керівництво просто намагалося виконувати неймовірні норми, встановлені московськими центральними плановиками. Внаслідок цього тюремники більш ніж охоче винагороджували в’язнів, які виявлялися для них корисними у досягненні цієї мети. Природно, що в’язні користувалися такою їхньою готовністю. Дві групи мали різні цілі — тюремники хотіли, щоб добувалося більше золота чи деревини, а в’язні прагнули вижити, — та часом вони знаходили спільні засоби у досягненні цих різних цілей. Кілька стратегій виживання особливо підходили як для в’язнів, так і для їхніх тюремників; далі наводиться їх список.
Написати просто про те, що таке туфта — іншими мовами це слово часто дуже неточно перекладають виразами на зразок «обман начальника», — завдання не з легких. Передусім тому, що такі методи були так глибоко закорінені в радянській системі, що було б не зовсім чесно говорити про них як про якусь унікальну рису ГУЛАГу[1285]. Не були вони унікальним атрибутом самого лише СРСР. Прислів’я комуністичної епохи «Ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять» колись можна було почути на більшості мов країн Варшавського договору.
1282
Colonna-Czosnowski. — p. 118.
1283
Shalamov, Kolyma Tales. — p. 405–414.
1284
Спостереження Тодорова. Todorov, Facing the Extreme. — p. 35.
1285
Про туфту в СРСР написано доволі багато. Див. Fitzpatrick, Everyday Stalinism; Berliner; Ledeneva; and Andreev-Khomiakov.