Але в’язні таки виживали. Виживали навіть у найстрашніших таборах, навіть за найтяжчих умов, навіть у роки війни, роки голоду, роки масових страт. І не тільки виживали — дехто залишився достатньо живим психологічно для того, щоб повернутися додому, видужати і жити порівняно нормальним життям. Януш Бардах став пластичним хірургом в Айова-Сіті. Ісаак Фільштинський повернувся до викладання арабської літератури. Лев Разгон знову став дитячим письменником. Анатолій Жигулін — поетом. Євгенія Гінзбург приїхала до Москви, де протягом довгих років була серцем і душею гуртка колишніх табірників, які регулярно сходилися на пригощання і бесіди за кухонним столом.
Ада Пурижинська, арештована підлітком, після звільнення вийшла заміж, народила і виховала чотирьох дітей, двоє з них стали професійними музикантами. З двома з них я зустрічалася за щедрим і веселим родинним обідом, під час якого Пурижинська подавала все нові страви і, здавалося, засмутилася, коли я вже не могла більше їсти. У домі Ірен Аргінської теж повно посмішок, одне з головних джерел — сама господиня. Через сорок років вона може жартувати про той одяг, який доводилося носити в ув’язненні: «Думаю, можна було б це назвати певним різновидом куртки», — сказала вона, роблячи спробу описати свою безформну табірну фуфайку. Її доросла дочка сміялася разом з нею.
Деякі колишні в’язні стали видатними людьми. Олександр Солженіцин став одним з найвідоміших і найпопулярніших у світі російських письменників. Генерал Горбатов був одним з тих, хто керував взяттям радянськими військами Берліна. Після терміну на Колимі й під час війни на шарашці Сергій Корольов став батьком радянської космічної програми. Густав Герлінг після звільнення з табору воював у польській армії, і, хоча й писав на засланні в Неаполі, став одним з найшанованіших літераторів посткомуністичної Польщі. Звістку про його смерть у липні 2000 року варшавські газети друкували на перших сторінках, а ціле покоління польських інтелектуалів вшановували його працю — особливо книжку «Інший світ», спогади про ГУЛАГ. І це лише кілька прикладів з дуже багатьох. Ісаак Фогельфангер, який став професором медицини Оттавського університету, пише: «Рани затягуються, і ви повертаєтеся до життя, ставши трішки сильнішими і людянішими, ніж раніше…»[1273]
Звичайно, не всі історії колишніх табірників закінчуються так добре; цього висновку не завжди можна дійти, читаючи спогади. Зрозуміло, що ті, хто не вижив, спогадів не написали. Не писали їх і ті, кого табори фізично чи психічно скалічили. Нечасто писали й ті, хто вижив завдяки тому, чого потім соромився — або, якщо й писали, то не розповідали всієї правди. Існує дуже і дуже мало спогадів інформаторів — або людей, які зізналися в тому, що були інформаторами, — і дуже мало табірників, які визнають, що їм доводилося завдавати шкоди своїм товаришам чи вбивати їх для того, щоб вижити.
З цих причин дехто з табірників взагалі ставить під сумнів будь-яку цінність писаних спогадів. Юрій Зорін, не дуже привітний колишній в’язень старшого віку, з яким я розмовляла в його рідному Архангельську, відкинув моє запитання про принципи виживання. Їх не було, сказав він. Хоча зі спогадів може видатися, що в’язні «про все говорили і про все думали», він сказав мені, що було не так: «Усе питання полягало в тому, щоб дожити до наступного дня, залишатися живим, не захворіти, менше зробити, більше з’їсти. Тому-то, як правило, філософські диспути не велися… Нас врятувала молодість, здоров’я, фізична сила, тому що ми жили за законом Дарвіна — виживали найпристосованіші»[1274].
Тому до проблеми в цілому: хто вижив — і чому вижив — слід підходити дуже обережно. Тут ми не маємо архівних даних, на які могли б покластися, не маємо й реальних «доказів». Ми мусимо вірити на слово тим, хто виявив готовність розповісти про пережите у спогадах чи в інтерв’ю. Кожен з них може мати свої причини приховувати певні аспекти своїх біографій.
вернуться
1272
Шаламов. — с. 391.
вернуться
1273
Vogelfanger. — p. 206.
вернуться
1274
Зорін, інтерв’ю з автором.
