Історія ГУЛАГу

Історик Кетрін Меррідейл висуває іншу теорію. В ході свого дослідження вона зустрічалася з двома московськими психологами, які вивчали систему ГУЛАГу або самі в ній працювали. Як Мандельштам і Гнєдін, вони наполягали на рідкісності випадків самогубств і психічних захворювань: «Вони були здивовані і трохи ображені», коли дослідниця навела факти на користь протилежного. Вона приписує цю цікаву впертість російському «стоїчному міфові», проте вона може корінитися і в іншому[1254]. Літературознавець Цвєтан Тодоров гадає, що очевидці пишуть про дивовижну відсутність самогубств через те, що вони прагнуть наголосити на унікальності свого досвіду. Там було так жахливо, що ніхто навіть «нормально» не накладав на себе руки: «ті, хто вижили, понад усе прагнуть передати іншість таборів»[1255].

Насправді існує дуже багато епізодичних свідчень самогубств, і багато авторів спогадів про них пам’ятають. Один автор пише про самогубство хлопця, якого для сексуального задоволення «виграв» у карти в’язень-злодій[1256]. Інший розповідає про самогубство радянського громадянина німецького походження, який написав записку Сталіну: «Моя смерть — це свідомий акт протесту проти насильства і беззаконня, спрямованих проти нас, радянських німців, органами НКВД»[1257]. Один колишній колимський в’язень пише, що у 1930-х роках серед в’язнів стало порівняно поширеним іти, швидко і свідомо, до «зони смерті» — нічийної землі біля табірної огорожі, і там стояти, чекаючи кулі[1258].

Євгенія Гінзбург сама перерізала мотузку, на якій повісилася її подруга Поліна Мельникова; вона із захопленням писала про неї: «Вона ствердила своє право людини таким вчинком, розпорядилася собою по-господарськи»[1259]. Знову Тодоров пише, що багато вцілілих і в ГУЛАГу, і в нацистських таборах вважали самогубство можливістю утвердження свободи волі: «Самогубством людина міняє хід подій — нехай тільки в останній момент свого життя, — а не просто на них реагує. Самогубства такого типу — це акти виклику, а не відчаю»[1260].

Для адміністрації таборів було все одно, від чого помирають в’язні. Найголовнішим було тримати рівень смертності в таємниці чи хоча б якось його приховувати: начальників лагпунктів, смертність на яких визнавалася «надто високою», могли покарати. Хоча це правило діяло нерегулярно, а дехто захищав ту думку, що вмирати має більше в’язнів, начальники деяких особливо смертельних таборів таки втрачали свої посади[1261]. Ось чому, як про це пишуть колишні в’язні, лікарі ховали трупи від перевіряючих, і чому в деяких таборах звичайною практикою було дострокове звільнення вмираючих в’язнів. Таким чином вони не впливали на показники табірної статистики[1262].

Навіть коли випадки смерті фіксувалися, статистика не завжди була точною. Тим чи іншим чином начальники таборів примушували лікарів не писати у свідоцтвах про смерть в’язнів як головну причину «голод». Наприклад, хірургові Ісааку Фогельфангеру було прямо наказано писати «недостатність серцевого м’яза», якою б не була справжня причина смерті в’язня[1263]. Це іноді мало зворотну дію: в одному таборі лікарі зафіксували так багато «серцевих нападів», що це викликало підозри перевіряючих. Прокуратура примусила лікарів ексгумувати трупи і встановила, що насправді люди померли від пелагри[1264]. Такий безпорядок не завжди був свідомо влаштованим: в іншому таборі у записах панував такий хаос, що, як скаржився перевіряючий, «мертвих рахують як живих в’язнів, втікачів як ув’язнених і навпаки»[1265].