Історія ГУЛАГу

«…постійне недоїдання діє на людську психіку згубно. Від думки про їжу неможливо відволіктися, про неї думаєш увесь час. До фізичного недугу додається і моральний, оскільки постійне відчуття голоду принизливе, воно позбавляє самоповаги, почуття власної гідності. Всі думки зосереджують на вирішенні одного завдання: як добути їжу? Тому біля смітника, розташованого поблизу їдальні, біля входу в кухню, завжди товпляться "доходяги". Вони чекають, чи не викинуть з кухні чогось їстівного, наприклад капустяних очистків»[1247].

Привабливість кухні й маніакальний потяг до їжі заступали багатьом майже все інше, про що намагається розповісти Густав Герлінг:

«Де межа дії голоду, за якою людська гідність, що хилиться до занепаду, знову набуває рівноваги? Немає такої. Скільки разів я сам, приплюснувши палаюче обличчя до заледенілого кухонного вікна, німим поглядом випрошував у ленінградського злодія Федьки ще один черпак "ріденького"? І чи не мій близький друг — старий комуніст, товариш молодості Леніна, інженер Садовський — не вирвав якось у мене на опустілому помості біля кухні казанка з супом і, навіть не добігши до туалету, жадібно вихлебтав по дорозі гарячу рідину? Якщо є Бог — нехай безжально покарає тих, хто ламає людей голодом»[1248].

Арештований 1940 року польський сіоніст Єгошуа Гільбоа яскраво описує способи обману, які в’язні використовували, щоб переконати себе, що вони їдять більше, ніж це було насправді:

«Ми пробували обдурити шлунок, розкришуючи хліб на майже борошно і змішуючи його з сіллю і великою кількістю води. Цей делікатес звався “хлібна підливка”. Солона вода на колір і смак ставала трохи схожа на хліб. Її випивали, а хлібна каша залишалася. Вода наливалася знову, поки остання крихта хліба не розчинялася в ній. Коли їсти цю хлібну підливку на десерт, після того як хліб заливався водою, як це робилося, він зовсім не мав смаку, але створювалася ілюзія того, що було з’їдено кілька сотень грамів».

Гільбоа пише про те, що він також вимочував у воді солону рибу. Отриману рідину «можна було використовувати для приготування хлібної підливи, і тоді ви мали делікатес, гідний короля»[1249].

Коли в’язень проводив увесь свій час, ошиваючись біля кухні, підбираючи крихти, це зазвичай означало його близьку смерть; насправді він міг померти у будь-який момент: вночі уві сні, по дорозі на роботу, йдучи по зоні, за обідом. Януш Бардах одного разу був свідком того, як в’язень упав під час вечірньої переклички:

«Навколо нього стовпилися інші. "Беру шапку", — заявив один зек. Інші забрали чоботи, онучі, кожушок і штани, побилися за нижню білизну. Але коли його обібрали догола, він раптом повернув голову. Підняв руку і слабко сказав: "Холодно". Потім голова його відкинулася на сніг, очі стали скляні. Грабіжники розійшлися, начебто нічого не чуючи. Напевно, після того, як його роздягли, він просто замерз»[1250].