Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Просто кажучи, доходяги — це ті, хто помирав від голоду, і страждали вони від хвороб, пов’язаних з голодом і браком вітамінів, — цинги, пелагри, різних форм діареї. На ранніх стадіях ці недуги проявлялися у формі розхитування зубів і шкірних виразок, ці симптоми іноді були навіть у табірних охоронців[1240]. На більш пізніх стадіях в’язні втрачали здатність бачити у сутінках. Густав Герлінг згадує «зеків, уражених курячою сліпотою: вони обережно намацували гумовими підошвами бахіл обледенілі дошки, а тремтячими пальцями рук — чорну завісу повітря»[1241].
Голодуючі також потерпали від шлункових хвороб, запаморочень і жахливого набрякання ніг. Томас Сговіо, який пережив голод, одного ранку прокинувся і побачив, що одна його нога «фіолетова і вдвічі товща за другу. Вона чесалася. Вся вона пішла прищами». Швидко «прищі перетворилися на величезні фурункули. З них сочилася кров і гній. Коли я натискав пальцем на фіолетову плоть — вм’ятина залишалася протягом тривалого часу». Коли Сговіо не зміг взутися, взуття наказали розрізати[1242].
На останніх стадіях голоду доходяги набували жахливого нелюдського вигляду, вони ставали матеріальним втіленням дегуманізуючої державної риторики: у дні свого умирання вороги народу, іншими словами, переставали бути людьми. Вони втрачали розум, часто щось говорили і марили цілими годинами. Шкіра у них ставала в’ялою і сухою. В очах з’являвся дивний блиск. Вони поїдали все, що потрапляло до рук, — птахів, собак, сміття. Рухалися вони повільно, не могли стримувати виділень, внаслідок чого навколо них стояв жахливий сморід. Тамара Петкевич пише про те, як вперше їх побачила:
«Там, за дротом, стояла шеренга живих істот, що віддалено нагадували людей. У спеці й пеклі дня вони стояли як укопані… Їх було з десяток: різні на зріст скелети, обтягнуті коричневим пергаментом шкіри; голі до пояса, зі звисаючими сумками висохлих, нічим не прикритих грудей, з чисто виголеними головами. Крім безглуздих брудних трусів, на них нічого не було. Гомілкові кістки оточували увігнуте коло порожнечі. Жінки!? Голод, спека і тяжка праця перетворили їх на висохлі екземпляри, які все ж таки незбагненно чіплялися за останні залишки життя»[1243].
Варлам Шаламов теж залишив незабутній портрет доходяг, у якому поет згадує про їх схожість одне на одного, втрату особистості, людських рис і про їх лякаючу безіменність:
Проте слово «доходяга» у його радянському табірному значенні означало не просто певний фізичний стан. «Доходяги», як пояснює Сговіо, були не просто хворими: це були в’язні, які через голод дійшли до такого стану, що вже були не здатними доглядати за собою. Цей процес деградації зазвичай проходив послідовні стадії: в’язні переставали митися, стримувати виділення організму, переставали реагувати на образи — поки буквально не божеволіли від голоду. Сговіо був глибоко вражений, вперше побачивши людину у такому стані — американського комуніста на прізвище Ейзенштейн, якого він колись знав у Москві:
«Спершу я не впізнав свого друга. Ейзенштейн не відповів, коли я його привітав. Його обличчя мало відсутній вираз доходяги. Він дивився крізь мене, наче мене не було. Здавалося, що Ейзенштейн нікого не бачить. У його очах взагалі не було жодного виразу. Збираючи порожні тарілки із загальних столів, він обдивлявся їх, шукаючи залишків їжі. Він обмацував ці тарілки руками, а потім облизував пальці».
1240
ГАРФ, 9414/3/40.
1241
Herling. — p. 51.
1242
Sgovio. — p. 177.
1243
Tamara Petkevich, «Just One Fate», Vilensky, Till My Tale Is Told. — p. 223, 224.
1244
Цитується за самвидавною публікацією. Автор має грунтовні підстави вважати цей вірш твором Варлама Шаламова, хоча, ймовірно, деякі інші твори, що підпільно поширювалися в Радянському Союзі, приписуються цьому авторові неправильно.