Історія ГУЛАГу

Просто кажучи, доходяги — це ті, хто помирав від голоду, і страждали вони від хвороб, пов’язаних з голодом і браком вітамінів, — цинги, пелагри, різних форм діареї. На ранніх стадіях ці недуги проявлялися у формі розхитування зубів і шкірних виразок, ці симптоми іноді були навіть у табірних охоронців[1240]. На більш пізніх стадіях в’язні втрачали здатність бачити у сутінках. Густав Герлінг згадує «зеків, уражених курячою сліпотою: вони обережно намацували гумовими підошвами бахіл обледенілі дошки, а тремтячими пальцями рук — чорну завісу повітря»[1241].

Голодуючі також потерпали від шлункових хвороб, запаморочень і жахливого набрякання ніг. Томас Сговіо, який пережив голод, одного ранку прокинувся і побачив, що одна його нога «фіолетова і вдвічі товща за другу. Вона чесалася. Вся вона пішла прищами». Швидко «прищі перетворилися на величезні фурункули. З них сочилася кров і гній. Коли я натискав пальцем на фіолетову плоть — вм’ятина залишалася протягом тривалого часу». Коли Сговіо не зміг взутися, взуття наказали розрізати[1242].

На останніх стадіях голоду доходяги набували жахливого нелюдського вигляду, вони ставали матеріальним втіленням дегуманізуючої державної риторики: у дні свого умирання вороги народу, іншими словами, переставали бути людьми. Вони втрачали розум, часто щось говорили і марили цілими годинами. Шкіра у них ставала в’ялою і сухою. В очах з’являвся дивний блиск. Вони поїдали все, що потрапляло до рук, — птахів, собак, сміття. Рухалися вони повільно, не могли стримувати виділень, внаслідок чого навколо них стояв жахливий сморід. Тамара Петкевич пише про те, як вперше їх побачила: