Історія ГУЛАГу

Були й винятки. Олександр Крелін розповідає історію двох 13-річних хлопчиків, яких арештували за участь у незаконних військових формуваннях і дали по 20 років таборів. Вони залишалися в таборі протягом десяти років, тримаючись разом — влаштовували голодування, коли їх намагалися розлучити. Через їхній вік люди їх жаліли, давали легку роботу і додаткову їжу. Обом вдалося вступити на професійні курси в таборі і стати кваліфікованими інженерами до того, як їх звільнили за однією з амністій після смерті Сталіна. Якби не табори, пише Крелін, то «хто б допоміг двом напівписьменним сільським хлопцям стати освіченими людьми і добрими фахівцями?»[1236]

Коли наприкінці 1990-х років я почала розшукувати спогади людей, які були малолітніми в’язнями, це виявилося дуже складною справою. За винятком спогадів Якіра, Кмєціка та небагатьох інших, зібраних Товариством «Меморіал» та іншими організаціями, їх існує дуже мало[1237]. Але таких дітей були десятки тисяч, і багато з них досі мають бути живі. Я навіть сказала моїй подрузі-росіянці, що можна було б надрукувати оголошення в газеті, щоб спробувати знайти таких людей для інтерв’ю. «Не треба, — порадила вона — Ми всі знаємо, ким стали такі люди». Десятиліття пропаганди, плакатів на стінах дитбудинків, подяк Сталіну «за наше щасливе дитинство» не спромоглися переконати радянських людей, що табірні діти, безпритульні й вихованці дитячих будинків стали чимось іншим, ніж повноправними членами великого і всепроникного злочинного світу.