Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Незважаючи на суворіші покарання, кількість малолітніх правопорушників продовжувала зростати. Війна породжувала не тільки сиріт, а й безпритульних, бездоглядних дітей, батьки яких були на фронті, а матері працювали по 12 годин на день на заводах, а також і зовсім нові категорії малолітніх злочинців: малолітніх робітників, які без дозволу залишали місця роботи — іноді це відбувалося, коли заводи евакуювалися в інші місцевості, далеко від їхніх родин, таким чином ці діти порушували закон воєнного часу про «залишення без дозволу військових підприємств»[1211]. За власними статистичними даними НКВД, у 1942–1943 роках «приймальники» зібрали величезну кількість дітей — 842 144 особи. Більшість з них було відправлено до батьків, дитячих будинків або до ремісничих училищ. Але дуже велику кількість — 52 830 — відправили до «колоній трудового виховання». Цей вираз вживався просто як приємніший замінник «дитячого концентраційного табору»[1212].
Загалом поводження з дітьми у таборах для малолітніх не дуже відрізнялося від поводження з їхніми батьками. Дітей арештовували і транспортували за тими самими правилами — з двома винятками: їх належало тримати окремо від дорослих і не дозволялося у них стріляти при спробі втечі[1213]. Їх тримали в таких самих тюрмах, що й дорослих, в окремих, але так само поганих камерах. Опис однієї такої камери перевіряючим виглядає сумно і знайомо: «Стіни брудні; не всі в’язні мають нари і матраци. Вони не мають простирадл, наволочок і ковдр. У камері № 5 вікно через відсутність шибки затулене подушкою, в камері № 14 одне вікно взагалі не закривається»[1214]. В іншому звіті йдеться про «неприйнятну антисанітарію» в тюрмах для малолітніх, про брак гарячої води і таких елементарних речей, як кухлі, миски і стільці[1215].
Щодо деяких малолітніх в’язнів проводилися «дорослі» розслідування. Після арешту в дитячому будинку чотирнадцятирічного Петра Якіра спочатку було поміщено у дорослу тюрму, а потім здійснено повномасштабне розслідування. Його допитували про «організацію ним анархістської кінної банди, яка ставила собі мету діяти в тилу Червоної армії під час майбутньої війни», як доказ використовувався той факт, що Якір вправно їздив верхи. Після цього Якіра засудили як «соціально небезпечний елемент»[1216]. 16-річного хлопця-поляка Єжи Кмєціка, якого спіймали при спробі переходу радянсько-угорського кордону — відбулося це 1939 року, після радянського вторгнення у Польщу, теж допитували, як дорослого. Кмєціка примушували годинами стояти або сидіти на табуреті, їсти дуже солону юшку, не давали води. Серед іншого в нього хотіли з’ясувати: «Скільки містер Черчілль заплатив тобі за інформацію?» Кмєцік не знав, хто такий Черчілль, і попросив пояснити запитання[1217].
В архівах також зберігаються протоколи допитів 15-річного Володимира Мороза, звинуваченого у «контрреволюційній діяльності» в дитячому будинку. На той час мати Мороза і його 17-річний старший брат уже були арештовані. Батька розстріляли. Мороз вів щоденник, який знайшло НКВД, у якому описував повсюдні «брехню і наклепи»: «Якби хтось глибоко заснув 12 років тому, а зараз раптом прокинувся, його б шокували зміни, що відбулися за цей час». Незважаючи на те що його засудили до трьох років таборів, помер він ще в тюрмі, 1939 року[1218].
Такі випадки не були поодинокими. 1939 року, коли радянська преса писала про кілька арештів співробітників НКВД, які вибивали з в’язнів неправдиві зізнання, одна сибірська газети надрукувала матеріал, в якому йшлося про 160 дітей, деяким із них було по десять років. Четверо співробітників НКВД і прокуратури отримали від п’яти до десяти років за те, що допитували цих дітей. Історик Роберт Конквест пише, що зізнання дітей добувалися порівняно легко: «Один десятирічний хлопчик розколовся вже після одного допиту, який тривав всю ніч, і признався, що вступив до фашистської організації у сім років»[1219].
1211
Razgon. — p. 162.
1212
ГАРФ, 9412/1/58.
1213
ГАРФ, 9401/1a/62, 7.
1214
ГАРФ, 8131/37/4553.
1215
ГАРФ, 9401/13/57.
1216
Yakir. — p. 32–62.
1217
Kmiecik. — p. 70–74.
1218
Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 283–293.
1219
Conquest, The Great Terror. — p. 274.