Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
А як же жилось людям нашим на лівому березі Дніпра під московським урядом? Після умови року 1667 до Москви одійшла Гетьманщина. Тут люди жили під управою гетьмана і старшини, яких хоча й обирали українські ко — заки, але чим далі, то все більш обрання се залежало від московського уряду. Московські воєводи засіли по усіх значних українських городах, а до Батурина, де жили гетьмани, прислали два московських полки, начебто для оборони гетьмана, а на ділі для догляду за ним. Опираючись на військо, воєводи чим далі, тим більш втручались до внутрішніх справ українського народу. Підкупляючи одних, залякуючи других, вони примушували нарід обирати гетьмана та старшину, прихильну до московського уряду; а ворожих йому гетьманів вони скидали з посади і засилали у Сибір. Вони почали також робити заходи, щоб знову завести панство на Україні, що було знищене під час війни з поляками.
Почали тоді вилазити з своїх закутків пани чужоїди і поспішали з проханнями до царя, щоб він повидав їм грамоти на маєтки. Царський уряд охоче видавав такі грамоти. А змосковлений гетьманський уряд і собі почав платити за службу не грішми, а землею, даючи маєтки, млини та луки, і звались вони «ранговими» маєтностями, себто такими, що видавались на відому посаду. Коли умирали або кидали посаду, то ті маєтності переходили до других. Скоро змосковленій старшині забажалося повернути ті маєтності у власність собі повну; вона почала звертатися з проханням до царя закріпити їх за її родом назавжди.
Таким чином царський уряд почав стверджувати за старшиною право володіти маєтками, а незабаром став і просто роздавати землі на Вкраїні усяким панам. І насунуло тоді усякого панства з Московщини, і почало воно, наче павутинням, обплутувати наш нарід, з погордою дивлячись на голоту або «чернь» козацьку.
Нарід не міг бути байдужим до цього.
По різних кутках України зчинялись народні бунти проти панів та московських воєвод. Українська старшина також була ворожа деспотичній Москві. Отже, прилучитись знов до Польщі було неможливо, як показала справа гетьмана Івана Виговського, який ще року 1659 задумав був злучити знов Україну з Польщею, хоч і на корисних для нас умовах; та нарід не схотів і слухати про те. Отож українська козацька старшина почала міркувати про те, як би з своєї гетьманщини зробити самостійну Українську державу. Про це найбільше дбав Іван Мазепа, що, спираючись на козацтво та на вольно-любиве Запоріжжя, думав здобути для України державну самостійність. Саме тоді в початку XVIII віку московський цар Петро І почав війну з шведським королем Карлом ХІІ.
Мазепа і ще декотрі з козацької старшини рішили, що тепер, мовляв, настав слушний час відокремитися від Москви і за підмогою шведів утворити самостійну українську державу. Року 1708 Мазепа закликав був Карла з військом на Україну, обіцяючи, що український нарід повстане і допоможе йому побити росіян. Ті гадки Мазепині не справдились, бо нарід не зрозумів, куди він кликав його, і не пішов за ним; пішла за ним тільки старшина та частина козацького війська та ще запорожці, що були дуже обурені втручанням московського уряду у їхні справи. Шведи і українці були розбиті в нещасливій Полтавській баталії року 1709, Мазепа і Карл мусили тікати до Туреччини. Справа визволення України загинула, зате цар Петро узяв Україну в свої цупкі пазурі.
Почалось для України лихоліття, і надовго приборкано було їй крила. Цар Петро поклав собі не тільки знищити самоуправу або автономію України, але й знесилити її так, щоб вона ніколи вже не спромоглась була випростатись.
Перше-наперше прийнявся він був за старшину. Раніш, як було сказано, уся старшина вибиралась на раді і неодмінно з своїх же українців. Тепер же гетьмана і полковників почав призначати московський уряд.
Але це було більше болюче для старшини, простому ж народові Петро допік іншим, почав роздавати землю своїм московським панам величезними шматками; цілі повіти подаровані були в Чернігівщині московському генералу Меншикову за те, що він зруйнував і вирізав Батурин, гетьманську столицю.
Таким робом завелись у нас великі московські пани, що й досі володіють тисячами та десятками тисяч десятин. На сотницькі уряди Петро, помимо гетьмана і ради, призначав усяких розбишак та здирщиків, що страшенно мордували і оббирали людей. На Україні стало постоєм стотисячне московське військо, і український нарід мусив достачати йому харч і всякі припаси. Щоб знесилити нарід, Петро посилав українських козаків на тяжкі роботи в далекі краї, як-от копати Ладозькі канали недалеко від Петербурга, де вони тисячами гинули од холоду, хвороб і тяжкої каторжної роботи, посилав їх в далекі і тяжкі походи в Персію. За кілька років загинуло коло 20 000 наших українських козаків, а ще, може, стільки зробилось немощними каліками. Петро старавсь вибити з українських козаків вояцький дух, козацьке завзяття, старавсь посилати їх не на війну і не за рідний край, а на тяжкі та ганебні роботи. Через усе те українські козаки почали ненавидіти свою службу і записуватись у селяни, в піддану якого-небудь значного пана, щоб тільки не нести своєї тяжкої служби.