Історія ГУЛАГу

Однак кілька деталей у цьому звіті прояснюють питання, що ж саме це були за вісім таборів в Україні. Перевіряючий, наприклад, скаржиться на те, що в одному з них бракує «підручників, ручок, зошитів і олівців». Також є суворе зауваження щодо того, що дехто з в’язнів проявляє схильність програвати їжу, іноді таким чином позбуваючись хлібних пайків на багато місяців наперед: здається, молодші мешканці таборів також мали досвід гри в карти зі старшими[1205].

Вісім таборів, про які йдеться, були вісьмома дитячими колоніями, розташованими на території України. Не всі діти, які підпадали під юрисдикцію ГУЛАГу, були дітьми арештованих батьків. Частина з них знайшли дорогу до таборів самостійно. Після вчинення злочину їх арештовували і відправляли у спеціальні табори для малолітніх. Керували ними ті самі чиновники, що й дорослими таборами, і в багатьох відношеннях вони на ці дорослі табори були схожими.

Початково ці «дитячі табори» організовувалися для «беспризорников» — безпритульних дітей, сиріт, бездомних і брудних вуличних дітей, які втрачали своїх батьків або від них утікали під час громадянської війни, голоду, колективізації і масових арештів. Безпритульні на початок 1930-х років стали звичною картиною для вокзалів і парків великих радянських міст. Російський письменник Віктор Серж пише про них:

«Я бачив їх у Ленінграді та Москві — вони жили в каналізації, в афішних будках, у склепах на цвинтарях, де вони були беззастережними господарями; вони влаштовували зібрання у громадських туалетах; подорожували на дахах вагонів чи на осях під ними. Вони з’являлися, докучливі, чорні від поту, щоб просити у пасажирів "пару копійок" чи щоб лежати і чекати нагоди вкрасти чемодан…»[1206]

Кількість цих дітей і проблеми від них нарешті стали такими, що 1934 року ГУЛАГ створив перші дитячі заклади у дорослих таборах — для того, щоб діти арештованих батьків не блукали на вулицях[1207]. Невдовзі після цього, 1935 року, керівництво ГУЛАГу ухвалило рішення створити також і спеціальні дитячі колонії. Дітей забирали з вулиць під час масових облав і відправляли до колоній, де вони мали навчатися і готуватися до майбутньої ролі робочої сили.

1935 року радянська влада також ухвалила зловісний закон, за яким діти могли притягуватися до суду нарівні з дорослими починаючи з 12-річного віку. В результаті застосування цього закону селянських дітей арештовували за крадіжку колосків, а діти «ворогів народу», підозрювані у пособництві своїм батькам, потрапляли до в’язниць для малолітніх, поряд з малолітніми проститутками, кишеньковими злодіями, безпритульними тощо[1208]. В одному з внутрішніх документів НКВД 1930-х років йдеться про те, що співробітники забрали у матері на вокзалі 12-річну дівчинку-татарку, яка не розмовляла російською. Її, саму, відправили на заслання на Далеку Півініч[1209]. Дитяча злочинність у Радянському Союзі набула такого розмаху, що 1937 року НКВД створило спеціальні дитячі будинку «суворого режиму» — для дітей, які систематично порушували порядок у звичайних дитячих будинках. 1939 року просто сиріт взагалі перестали відправляти до дитячих таборів. Їх закріпили за дітьми-злочинцями, які мали справжні вироки судів або «особых совещаний»[1210].