Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику
- Автор: Джудіс Джон Б.
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-3913-5
- Переводчик: Наталія Палій
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику». Краткое содержание книги:
Як економічна криза змінила світову політику? Що відбувається в глобальній політиці? Чи можна скласти теперішні події в політичному світі в один-єдиний пазл? Чому на виборах перемагають популісти?
Джон Б. Джудіс детально й захопливо пояснює, як сприймати і як зрозуміти сучасний сплеск популізму, яку роль у політиці відіграють інформаційні технології та як вибори в будь-якій країні впливають на світову політичну систему.
Трамп вочевидь усвідомлював, що загрожує республіканській коаліції. В інтерв’ю Bloomberg News він сказав: «За п’ять-десять років від сьогодні буде інша партія. Матимете партію робітників. Партію людей, які 18 років не бачили реального зростання зарплати, партію розгніваних людей»[199]. Чи це справді станеться? Чи відвернеться партія, яка щонайменше з 1896 року представляла корпоративну Америку й Америку малого бізнесу, від своїх багаторічних виборців? Безпосередній вплив Трампа може обмежитися тим, у який спосіб він вів свою національну виборчу кампанію. Подібно до бізнесмена, який успішно вивів новий продукт і відмовляється визнати, що його ринок змінився, Трамп після червня продовжував вдаватися до імпровізованих нападів на суперників та пресу і виявляв легковажну нестриманість, що допомогла йому здобути статус кандидата в президенти від Республіканської партії. Це може призвести до поразки, що тимчасово кине тінь на суть його популізму. У довгостроковій перспективі вплив Трампа може закінчитися тим, що він, як і Лонг, Воллеста Перо, стане одноосібним харизматичним носієм власного популізму. Але він породить іще одну тріщину у твердині неолібералізму.
Сандерс і клас мільярдерів
Сандерс, як і Трамп, виховувався в одному з віддалених боро Нью-Йорка, але на цьому схожість між ними закінчується. Сандерс виріс у Брукліні серед бідноти. Його батько, єврей — емігрант із Польщі, продавав фарби, мати була дочкою емігрантів. Він ходив до тієї самої середньої школи, що й Рут Бейдер Ґінзбург[200] та Чак Шумер[201], рік навчався в Бруклінському коледжі, перш ніж перевестися до Університету Чикаго, який успішно закінчив 1964 року. Шість місяців він жив у кібуці в Ізраїлі, повернувся до Нью-Йорка, де працював на випадкових роботах, а 1968 року разом із першою дружиною переїхав до Вермонту в межах руху «нових лівих», який пропагував переїзд із міст на проживання до села.
Бруклін, де виріс Сандерс, був осередком лівих політиків і культури, і Сандерс, приїхавши до Чикаго, приєднався до Соціалістичної ліги молоді (Young People’s Socialist League), молодіжного крила Соціалістичної партії Нормана Томаса, та до Конгресу расової рівності (Congress of Racial Equality, CORE), який на той час був надзвичайно активним об’єднанням із захисту громадянських прав. Він читав Маркса та історію американського соціалізму, його арештовували під час протестів на захист громадянських прав, однак він ніколи не звертався до фанатичного насильства, як це зробили наприкінці 1960-х років лідери організації «Студенти за демократичне суспільство» (Students for a Democratic Society, SDS)[202]. Натомість Сандерс поєднував прихильність до соціалізму Юджина Дебса[203] із різноманітними контркультурними захопленнями, зокрема з вільним коханням, райхіанською терапією[204], екологією, домашніми пологами та домашнім навчанням.
Заробляючи на життя некваліфікованою працею та виховуючи малу дитину, у 1970-х Сандерс двічі балотувався до Сенату та двічі — на пост губернатора від Союзу свободи (Liberty Union), лівої третьої партії у Вермонті. Він набирав не більше ніж 6 % голосів, тож, розчарувавшись, вийшов із Союзу свободи 1977 року. Чотири роки потому він балотувався на пост мера Берлінгтона і, на подив спільників міста, із перевагою в 10 голосів переміг чинного мера-демократа. Сандерс був успішним мером. Він тричі переобирався і допоміг перетворити 45-тисячне містечко на одне з найбільш придатних до життя міст Нової Англії. 1990 року він посів одне з місць від Вермонту в Палаті представників, а 2006 року, коли республіканець Джим Джеффордс пішов у відставку, посів місце в Сенаті.
У своїх кампаніях під егідою Союзу свободи Сандерс відстоював соціалістичні позиції. У щоденнику, який він вів під час кампанії до Сенату 1972 року, Сандерс так писав про одну із зустрічей: «Я навіть згадав жахливе слово „соціалізм“ — а ніхто з аудиторії не знепритомнів»[205]. Будь-кому із зацікавлених він порекомендував би есей Альберта Ейнштейна «Чому соціалізм»[206]. У цьому есеї Ейнштейн писав, що єдиний спосіб позбутися «пороків» соціалізму — «встановити соціалістичну економіку... У такій економіці засоби виробництва належать самому суспільству і використовуються планово». Будучи мером, Сандерс хвилювався, що не може запровадити соціалізм у Вермонті. «Якщо ви спитаєте мене, чи слід націоналізувати банки, я відповім: так, — сказав Сандерс виданню Baltimore Sun. — Але в мене немає влади, щоб націоналізувати банки в Берлінгтоні»[207].
Після обрання до Конгресу соціалістичні погляди Сандерса пом’якшилися і дедалі більше нагадували соціал-демократичні. «Соціалізм для мене не означає державної власності на все будь-якою ціною, — сказав він Associated Press у листопаді 1990 року. — Він означає створення держави та світу, у яких усі люди мають пристойний рівень життя». У виданій 1997 році автобіографії «Аутсайдеру Палаті представників» (Outsider in the House) Сандерс написав: «Білл Клінтон — поміркований демократ. Я — демократичний соціаліст»[208]. Але в цій книжці він найчастіше називає себе «прогресистом». На той час, коли його вибрали до Сенату, він недвозначно прирівнював соціалізм до скандинавської соціал-демократії. «Я демократичний соціаліст, — розповідав він Washington Post — У Норвегії батькам дають оплачуваний рік для догляду за дитиною. У Фінляндії та Швеції є державна охорона здоров’я, безкоштовна вища освіта, доступне житло та високий рівень життя»[209].
Що не змінилося з плином років, так це звинувачення, які Сандерс висувавав до капіталізму. Він ніколи не заплющував очі на приголомшливу економічну нерівність. У кампанії 1971 року він вимагав радикальної податкової реформи, спрямованої на «два відсотки людей, що контролюють третину багатства країни»[210]. У кампанії 1996 року щодо перевиборів до Сенату він різко критикував вплив «одного відсотка». У Палаті представників та Сенаті Сандерс непохитно виступав проти обрання партією шляху неолібералізму. Він боровся проти NAFTA та угод із Китаєм, скорочення податків для бізнесу, бюджету, що передбачав зменшення соціальних витрат, та фінансової дерегуляції. У часи президентства Обами Сандерс продовжував висловлювати свою незгоду з офіційним державним курсом. У грудні 2010 року він одноосібно влаштував обструкцію (це нагадувало ситуацію, коли Г’юї Лонг виступив проти Рузвельтівського Акта про регулювання економіки (Government Economy Act) 1933 року) бюджетній і податковій угоді, яку Обама, намагаючись пом’якшити поразки в Конгресі, розробив разом із республіканцями і яка подовжувала запроваджене Бушем зниження податків для багатих.
Про балотування на пост президента Сандерс уперше серйозно замислився у квітні 2013 року. Тоді він зібрав на зустріч у Берлінгтоні своїх найближчих друзів і радників, щоб обговорити, чи варто це робити. Зібрання зійшлося на тому, що обурення Сандерса з приводу нерівності в доходах може мати підтримку населення у 2016 році. Тоді було відзначено, що протести «Захопи Уолл-стрит» розсіялися, але порушені ними питання зараз широко обговорюють. Для ухвалення остаточного рішення Сандерсові знадобилося ще два роки, однак у квітні 2015 року він сказав друзям, що балотуватиметься. Того місяця, даючи інтерв’ю Рейчел Меддоу на MSNBC, Сандерс відзначив «цей дивний момент в американській історії, коли наш середній клас зникає, коли в нас так багато людей живе в бідності, коли ми маємо боротися зі змінами клімату, коли маємо вирішувати проблему жахливої нерівності в доходах та багатстві», і запитав:
199
http://www.bloomberg.com/features/2016-reince-priebus/. Щодо історії життя Сандерса див.: John В. Judis, «The Bern Supremacy», National Journal, November 19, 2015; Harry Jaffe, Why Bernie Sanders Matters, Regan Arts, 2015; Tim Murphy, «How Bernie Sanders Learned to Be a Real Politician», Mother Jones, May 26, 2015; та Simon van Zuylen-Wood, «I’m Right and Everybody Else Is Wrong», National Journal, June 2014.
200
Член Верховного суду США. (Прим, перекл.)
201
Сенатор-демократ. (Прим, перекл.)
202
Студентський рух, що був одним із головних представників «нових лівих». (Прим, перекл.)
203
Діяч робітничого та лівого руху США, один із організаторів і лідер Соціалістичної партії Америки. (Прим, перекл.)
204
Терапія, базована на ідеях Вільгельма Райха, австрійського та американського психоаналітика, послідовника Фройда. (Прим, перекл.)
205
Sanders, «Fragments of a Campaign Diary», Seven Days, December 1,1972.
206
Albert Einstein, «Why Socialism», Monthly Review, May 1949.
207
Baltimore Sun, December 23,1981.
208
Sanders with Huck Gutman, Outsider in the House, Verso, 1997, p. 29.
209
Michael Powell, «Exceedingly Social, but Doesn’t Like Parties», Washington Post, November 5, 2006.
210
Saint Albans Daily Messenger, December 23,1971.