Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Трамп вибрав цей курс для своїх кампаній. В авторській колонці в The New York Times у лютому 2000 року Трамп пояснив, що відмовився від претензій на президентство, бо більше не вважає Партію реформ придатним для цього інструментом. Однак він висловив жаль, що не має змоги взяти участь «у перегонах проти Буша та Ґора, двох політиків з істеблішменту». Він написав: «Я був переконаний: мої аргументи щодо того, що наші головні торгові партнери обкрадають Америку і що час займати жорсткішу позицію в торговельних переговорах, матимуть резонанс під час боротьби проти двох суперників із Ліги плюща»[189]. (Трамп не згадав, що й сам є випускником університету з Ліги плюща).

2016 року він назвав себе захисником «мовчазної більшості» (термін запозичений у Ніксона), який виступає проти «груп із особливими інтересами» та «істеблішменту» з обох партій. «Мовчазна більшість повернулася, і вона не мовчить. Вона агресивна», — заявив Трамп у Далласі. На мітингах під час кампанії роздавали плакати з написом «Мовчазна більшість — пліч-о-пліч із Трампом». У січні, просто перед кокусом в Айові, Трамп випустив рекламу під заголовком «Істеблішмент». Сидячи за столом, він говорив: «Істеблішмент, медіа, групи з особливими інтересами, лобісти, фінансові донори — усі вони проти мене. Я фінансую свою кампанію сам. Я нічого нікому не винен. Я маю зобов’язання тільки перед американським народом — виконувати роботу відмінно. Вони справді намагаються зупинити мене»[190].

Деякі вимоги Трампа відображали його власний особливий бренд — уміння продавати. У книжці «Мистецтво укладати угоди» (The Art of the Deal) Трамп пояснював, що «невелике перебільшення» допомагає продати продукт. І в цьому сенсі пропозиції оголосити поза законом усіх мусульман, накласти 45-відсоткове мито на китайський імпорт, змусити Мексику платити за стіну, можливо, були спланованими витівками для привернення уваги, які не варто сприймати серйозно. Однак вони також типові для популістського підходу. Це був трампівський еквівалент вимоги вільного обігу срібла чи запропонованого Лонгом конфіскаційного податку на багатих — про такі речі неможливо вести переговори, навіть якщо за справу візьмуться видатні дипломати чи знавці ведення бізнес-переговорів, але саме з цієї причини вони загострюють розбіжності між тим, чого хоче «мовчазна більшість», і тим, із чим готовий змиритися «істеблішмент». Прихильники Трампа не завжди вірили[191], що він зможе змусити Мексику заплатити за стіну чи депортувати всіх іммігрантів, які в’їхали до країни нелегально. Вони вбачали в його вимогах демаркаційну лінію між тим, чого «ми» хочемо, і тим, на що «вони» (Конгрес, президент Мексики) погодяться.

Деякі вимоги Трампа щодо торгівлі та перенесення виробництва за кордон та його тиради проти лобістів, великих фінансових донорів і груп із особливими інтересами нагадували Перо, але Трамп поводився зовсім інакше. Манера Перо була професорською, у найгіршому разі поблажливою. Його широко й несправедливо критикували за звертання «Ви, народ», вжите стосовно членів Національної асоціації сприяння прогресові кольорового населення[192]. Але він не злостився на адресу тих, хто з ним не погоджувався, і не робив офірного цапа із зовнішніх груп. Трамп у нападках на противників активно переходив на особистості, вдавався до расистських характеристик щодо національностей та релігій і демонстрував принизливе ставлення до жінок. (Коли Гілларі Клінтон оголосила про висунення своєї кандидатури, Трамп написав у Твіттері: «Якщо Гілларі не може задовольнити чоловіка, що змушує її вважати, що вона задовольнить Америку?»)