Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику
- Автор: Джудіс Джон Б.
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-3913-5
- Переводчик: Наталія Палій
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику». Краткое содержание книги:
Як економічна криза змінила світову політику? Що відбувається в глобальній політиці? Чи можна скласти теперішні події в політичному світі в один-єдиний пазл? Чому на виборах перемагають популісти?
Джон Б. Джудіс детально й захопливо пояснює, як сприймати і як зрозуміти сучасний сплеск популізму, яку роль у політиці відіграють інформаційні технології та як вибори в будь-якій країні впливають на світову політичну систему.
Звісно, їх можна було б знову перетягнути на сторону неолібералізму за умови зміни тенденцій в економіці на протилежні, але це навряд чи станеться. В останні десятиліття XX століття економісти говорили про надбавки до зарплат випускників коледжів, але після буму кінця 1990-х років вони скоротилися. За даними Economic Policy Institute, у 2015 році реальні зарплати молодих випускників коледжів із поправкою на інфляцію були на 2,5 % нижчими, ніж у 2000 року. Водночас студентські заборгованості (основне питання кампанії Сандерса) швидко зросли — з 2008 до 2014 року вони збільшилися на 84 %[218]. Крім того, випускники дворічних і чотирирічних коледжів дедалі частіше мають шукати своє місце серед робочої сили, розподіленої між спеціалізованими нішами, які постійно видозмінюються під впливом інформаційних технологій. Імовірно, це посприяло зростанню рівня тривожності, що його психологи спостерігають серед студентів коледжів[219]. Якщо ці тенденції триватимуть, в американському електораті почне формуватися значний сегмент радикалізованих виборців.
Те, що Сандерс ідентифікував себе як соціаліста, без сумніву, стало б перешкодою на загальних виборах, але є деякі ознаки того, що серед молодих виборців це йому, можливо, допомогло. Як засвідчило опитування січня 2016 року, проведене соціологічною компанією YouGov, молодь віком 18—29 років демонструвала прихильне ставлення до соціалізму (43 % проти 26 %, а решта не мала чіткої думки з нього приводу). Серед виборців демократів цей показник становив 42 % проти 34 %[220]. Такі результати (неможливі ще 50 чи навіть 25 років тому) частково є наслідком закінчення холодної війни та ототожнення соціалізму радше з європейською соціал-демократією, ніж із радянським комунізмом. Деякі прихильники Сандерса, яких я опитував, посилалися на європейські соціальні програми. Однак інші, подібно до прихильників християнського соціалізму[221]XIX століття, наголошували, що суть соціалізму полягає в спільній праці, на відміну від капіталізму. У будь-якому разі тяжіння молодих виборців до соціалізму — це зворотний бік їхнього дедалі більшого розчарування в капіталізмі, викликаного Великою рецесією.
Молодих виборців не відштовхнули ані вік Сандерса, ані його необізнаність у попкультурі. Між Сандерсом, який досягнув повноліття в буремні 1960-і, коли молоді люди були налаштовані на вихід за усталені межі, та його молодими прихильниками виникла близькість. Поки літні виборці та ліберальні експерти оцінювали програму Сандерса з погляду, чи можуть вони сподіватися, що в разі перемоги той внесе до проекту бюджету на 2018 фінансовий рік статті, у яких вони зацікавлені, молодим виборцям сподобався візіонерський розмах ідей щодо державного медичного страхування для всіх і безкоштовних державних коледжів (Medicare for All та Free Public College). Вони розуміли, що впровадження подібних програм неможливе в межах поточної «брехливої системи» і потребуватиме політичної революції. Важко собі уявити різкіший контраст із кампанією Клінтон, у якій не було жодних візіонерських елементів і яка повністю зосереджувалася на переліку покрокових, поетапних змін.
Зі зменшенням шансів Сандерса на перемогу в процесі визначення кандидата від партії деякі з його палких прихильників планували зустрічі з метою перетворення кампанії на політичний рух, який продовжуватиме діяти після виборів 2016 року[222]. Але політичну кампанію складно перетворити на політичний рух. Рухи часто виникають навколо конкретних питань (аборти, тверезість, громадянські права, гей-шлюби, війна у В’єтнамі чи в Іраку) і набувають поширення в протистоянні із владою, що займає протилежну позицію. Вторгнення Джорджа Буша-молодшого до Іраку посприяло рухові, який допоміг Обамі 2008 року стати кандидатом у президенти і президентом, однак зберегти цей рух після обрання Обами не вдалося. Ще менше є підстав очікувати, що кампанія Сандерса породить рух, який зможе пережити листопадові вибори, особливо в разі обрання Клінтон. (Якщо оберуть Трампа, складеться інша ситуація, але в такому разі можна очікувати, що якийсь лівий рух постане і без втручання Сандерса).
Вплив Сандерса (як і Лонґа), найімовірніше, відчує на собі Демократична партія, у якій він уже прискорив поворот проти загальноприйнятого неоліберального підходу до фінансів, торгівлі та мобільності капіталу. Утім, це необов’язково зачепить питання імміграції некваліфікованої робочої сили та іноземних заробітчан. Молодь, за винятком студентів, не є функціональним сегментом виборців, але кампанія Сандерса виявила, якою мірою Велика рецесія радикалізувала нащадків покоління Макґоверна серед спеціалістів зі здобутою в коледжах освітою. У прийдешні роки вони можуть стати основною силою американської політики. Тією, що, врешті, зможе остаточно вирішити долю неоліберальної традиції.
Розділ 4
Піднесення європейського популізму
В останні десятиріччя XIX століття, коли в США на політичній арені постала Народна партія, Європа переживала появу соціал-демократичних партій, натхненних теорією соціалізму Карла Маркса. Протягом наступних 70 років Європа спостерігала розподіл партій на ліві, центристські та праві, але до 1970-х тут не з’являлося нічого подібного до американського популізму. Такі партії, які почали бурхливо рости тільки в 1990-х, європейці назвали, як і американці. Французи — «populiste», німці — «populist».
Як і оригінальна американська Народна партія, європейські популістські партії працювали в межах електорального поля й виступали на захист «народу» проти «істеблішменту» або «еліти». Французький «Національний фронт» протиставив «маленьких людей» і «забутих представників» проти «касти». Партія «Істинні фіни»[223] у Фінляндії прагне «демократії, що спирається на згоду народу, а не надається елітою чи бюрократами». Іспанська партія «Подемос» захищає gente, виступаючи проти casta (народ проти істеблішменту). Італійська партія під проводом Беппе Ґрілло нарікає на журналістів, промисловців і політиків, яких вона називає «трьома руйнівниками»[224]. Партія свободи Герта Вілдерса (Нідерланди) представляє «Генка та Інґрід»[225] на противагу політичній еліті.
Перші європейські партії були популістами правого штибу. Вони звинувачували еліту в потуранні комуністам, одержувачам соціальної допомоги чи іммігрантам. У результаті термін «популіст» у Європі ліві й центристські політики та вчені почали вживати як лайку. Політолог Кас Мудде пише: «У публічних дискусіях термін „популізм“ уживають переважно на позначення форм політики, у яких використовується поєднання демагогії, харизматичного лідерства[226] чи дискурсу Stammtisch (пабів)». Один поважний аналітичний центр нещодавно опублікував дослідження європейських популістських партій під назвою «Викриття демагогів» (Exposing the Demagogues)[227]. Однак протягом останніх десяти років в Іспанії, Греції та Італії з’явилися також ліві популістські партії, що спрямовують свій гнів проти істеблішменту своєї країни чи проти керівних органів Євросоюзу в Брюсселі.
Основна відмінність міжамериканськими і європейськими популістами полягає в тому, що американські партії та кампанії з’являються й зникають швидко, тоді як деякі європейські популістські партії існують десятиліттями. Причина переважно криється в тому, що в Європі функціонує багатопартійна система, і в багатьох країнах виборча система є пропорційною, що дає змогу невеликим партіям зберігати стабільність, навіть якщо вони набирають на виборах менше ніж 7 %. (У Франції, де президентські вибори відбуваються за мажоритарною системою, «Національний фронт» (НФ) усе одно має можливість не лише перемагати на місцевих виборах, але й отримувати місця в Європейському парламенті, вибори до якого проходять за пропорційною системою).
218
Judis, «The Bern Supremacy».
219
Abby Holterman, «Mental Health Problems for College Students Are Increasing», Healthline, July 17, 2015.
220
https://today.yougov.com/news/2016/01/28/democrats-remain-dividedsocialism/.
221
Ідеологічна течія, що прагне поєднати засади християнства та соціалізму і виходить із того, що причиною нерівності є жадібність, пов’язана з капіталізмом. (Прим, перекл.)
222
Harold Meyerson, «The Long March of Bernie’s Army», American Prospect, Spring 2016.
223
Фін. Perussuomalaiset, сама партія в англомовній комунікації та англомовні медіа використовують назву Finns Party або The Finns, себто просто «Фіни». (Прим, перекл.)
224
Jim Yardley, «Europe on the March», New York Times, May 24, 2014.
225
The Changing Faces of Populism: Systemic Challenges in Europe and the U.S., ed. Hedwig Guisto, Stefano Rizzo, David Kitching, Lexington Books, 2013, p. 183.
226
Cas Mudde, «Populism in Europe: A Primer», Open Democracy, May 12, 2015.
227
Eds. Karsten Grabow and Florian Hartleb, Exposing the Demagogues: Right-wing and National Populist Parties in Europe, Center for European Studies, 2013. Попри свою гостру назву, книжка містить важливе академічне дослідження європейських популістських партій.