Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Упродовж цього періоду рівень безробіття був надзвичайно низьким. У 1970 році цей показник становив 0,6 % у ФРН, 2,2 % — у Великій Британії та 2,5 % — у Франції. У Франції цю епоху називали «les trente glorieuses» — «Славне тридцятиріччя».

Однак на початку 1970-х років Європа почала переживати економічний спад. Основною причиною, як і в США, було поєднання декількох чинників: скорочення прибутковості під впливом активного профспілкового руху й розвитку світового надлишку виробничих потужностей у базових повоєнних галузях промисловості на кшталт текстильної та сталеливарної. Але в Західній Європі сповільнення зростання загострювалося ще й через відмову від контролю за рухом капіталу та відмову США від переоціненої валюти з фіксованим курсом, яка давала європейцям цінову перевагу. Також особливо важкого удару по залежній від нафти Європі завдало різке підвищення цін на енергоносії, яке почалося в 1973 році. Зростання сповільнилося, рівень безробіття збільшився. Порівняно з періодом 1950— 1973 роки[229] у 1973—1995 середні темпи зростання впали у Франції з 5,1 % до 2,7 %; у Німеччині — з 6,0 % до 2,7 %; у Швеції — з 4,1 % до 1,5 %. Протягом 1960-х років середній рівень безробіття в Європі становив скромні 1,6 %[230]. На кінець 1970-х рівень безробіття становив понад 7 %. В Італії, де 1971 року рівень безробіття становив 3,2 %, до кінця десятиліття безробіття серед осіб віком від 14 до 29 років зросло до 17,2 %.

Із уповільненням темпів зростання економіки надходження до державного бюджету зменшилися, при тому що витрати на соціальне забезпечення різко виросли. 1976 року Велика Британія та Італія, потерпаючи від дедалі більшого дефіциту та прострочених заборгованостей у платіжному балансі, були змушені звертатися по кредити до Міжнародного валютного фонду. Уряди всієї Західної Європи в умовах інфляційного тиску намагалися обмежити зростання зарплат, але наштовхнулися на активне протистояння з боку впливових профспілок. В Італії хвиля страйків і студентських демонстрацій 1969—1973 років змусила піти на поступки щодо зарплат і соціальних виплат. У Великій Британії страйки шахтарів на початку 1974 року призвели до того, що уряд консерваторів оголосив триденний робочий тиждень із метою заощадження енергії. Під час економічного буму зростання зарплат можна було оплачувати завдяки вищій продуктивності; але в період сповільнення темпів зростання та інфляції підвищення зарплат лише збільшувало тиск на ціни, створюючи загрозу для торгового балансу.

Зрештою, сповільнення темпів зростання підірвало соціал-демократичну та кейнсіанську політику. Сприятливе коло перетворилося на порочне. Через зростання цін на нафту і продукти харчування дефіцит, покликаний стимулювати економіку та зменшувати безробіття, міг призвести до інфляції, яка, своєю чергою, могла підірвати інвестиції та знизити рівень зайнятості. На тлі дедалі більшої конкуренції на глобальному вільному ринку дефіцит міг спричинити збільшення попиту на імпорт і зростання дефіциту торгового балансу, що загрожувало валюті країни. Ці пастки старого підходу спершу проступили у Великій Британії та Франції. У результаті такого досвіду, пережитого цими двома країнами, й виникла європейська версія неолібералізму.

Узимку 1978—1979 років спроби прем’єр-міністра від Лейбористської партії Джеймса Каллагана обмежити підвищення зарплат призвели до хвилі страйків, які назвали «зимою невдоволення». Унаслідок неспроможності Каллагана зупинити одночасну інфляцію та безробіття у Великій Британії 1979 року він програв представниці Консервативної партії Маргарет Тетчер. Тетчер відмовилася від прихильності до кейнсіанства, яку сповідувала її власна партія. Вона вдалася до стратегії, яка ввійде в історію як неоліберальна. Вона зосередилася на підсиленні «сторони пропозиції» (норм прибутку корпорацій), а не сторони попиту. Скоротивши грошову масу в обігу, Тетчер підвищила відсоткові ставки, що призвело до глибокої рецесії, яка, своєю чергою, зменшила тиск на зарплати й ціни і попит на імпорт, змусила старорежимні фірми вийти з бізнесу й допомогла компаніям, які вижили, збільшити норми прибутку.

Тетчер також прибрала регулювання промисловості та фінансової сфери й знизила податки на бізнес і багатіїв. Вона дозволила приватизувати деякі державні виробництва, а розмір інших спробувала зменшити. Коли 1984 року робітники вугільних шахт протестували проти масових звільнень, Тетчер успішно встояла проти їхнього натиску, так само як свого часу Рональд Рейган — проти авіадиспетчерів. Національна промисловість утратила понад 250 тис. робочих місць, але в результаті галузі, що лишилися, стали більш продуктивними, і після 1984 року економіка почала повільно відновлюватися. Як пише історик Тоні Джудт, «немає сумніву, що ефективність британської економіки після початкового падіння в 1979—1981 роках в роки Тетчер зросла»[231].

Однак, як це трапилося і в США, розрив між тими, хто заробляв найбільше, і тими, хто отримував середній і низький дохід, збільшився. Робітник із «синіх комірців» із середнім доходом опинився під загрозою зникнення. За роки правління Тетчер (коли найвища ставка податку на доходи фізичних осіб впала із 60 % до 40 %) найвищі 20 % працівників за рівнем доходу збільшили свою частку в національному доході з 36 % до 42 %. Обробна промисловість, що була джерелом багатьох робочих місць із середнім доходом, становила 18 % ВВП, коли Тетчер посіла свій пост, і впала до 15 % ВВП, коли вона йшла з посади 1992 року. Під час правління наступних лейбористського та консервативного урядів тенденція до нерівності у Великобританії тривала. На 2010 рік обробна промисловість становила 10 % ВВП, а нерівність продовжувала зростати.