Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Та сама жінка також підтвердила правдивість того, що розповідали інші в’язні: коли закінчувався період грудного годування, матерям часто забороняли будь-яким чином контактувати з дитиною. За її словами, в її таборі вона особисто забороняла всім матерям гуляти зі своїми дітьми на тій підставі, що засуджена мати може зашкодити дитині. Вона стверджувала, що бачила, як одна мати давала дитині цукор з підмішаним до нього тютюном, щоб її отруїти. Інша, сказала вона, умисно зняла зі своєї дитини взуття у снігу. «Я відповідала за рівень дитячої смертності в таборі, — говорила вона мені, пояснюючи, чому вона вживала заходів, щоб не допускати матерів до дітей, — Ці діти були своїм матерям непотрібні, і вони прагнули їх убити»[1185]. Та сама логіка могла спонукати начальників таборів до заборони матерям бачитися з дітьми. Однак так само можливим є те, що такі правила були ще одним результатом бездумної жорстокості табірної адміністрації: влаштовувати зустрічі матерів з дітьми було незручно, тому це й заборонялося.
Відділення матерів від дітей у такому віці призводило до передбачуваних наслідків. Серед малюків лютували епідемії. Надзвичайно високою була дитяча смертність — такою високою, що — про це також ідеться у звітах перевіряючих — такі дані часто умисно приховували[1186]. Та навіть ті діти, які переживали грудний вік, мали небагато шансів на нормальне життя у табірних дитячих установах. Деяким могло поталанити з добрішою нянею. Деяким ні. Євгенія Гінзбург сама працювала табірною нянею; прийшовши на роботу, вона побачила, що навіть старші діти ще не вміють говорити:
«…тільки деякі чотирирічки вимовляли окремі незв’язні слова. Переважали нерозбірливі крики, міміка, бійки. "Звідки ж їм говорити? Хто їх учив? Кого вони чули? — з безпристрасною інтонацією пояснювала мені Аня. — У грудниковій групі вони ж увесь час лежать на своїх койках. Ніхто їх на руки не бере, хоч лусни від крику. Заборонено на руки брати. Тільки міняти мокрі пелюшки. Якщо їх, звичайно, вистачає"». Коли Гінзбург пробувала навчати чомусь своїх нових підопічних, виявилося, що тільки одне чи двоє дітей, які підтримували якийсь контакт зі своїми матерями, здатні навчатися. Та навіть вони мали дуже обмежений досвід:
«Подивися, — сказала я Стасику, показуючи йому намальований мною будиночок, — що це таке?
— Барак, — досить чітко відповів хлопчик.
Кількома рухами олівця я посадила біля будиночка кішку. Але її не впізнав ніхто, навіть Стасик. Не бачили вони ніколи такого рідкісного звіра. Тоді я обвела будиночок ідилічним традиційним тином.
— А це що?
— Зона! Зона! — радісно закричала Вірочка і заплескала в долоні»[1187].
Як правило, дітей переводили з табірних ясел до звичайних дитячих будинків у два роки. Деякі матері ставилися до цього схвально, бо вважали, що таким чином діти можуть звільнитися з табору. Інші протестували, знаючи, що їх можуть умисно або випадково перевести до іншого табору, і втратиться будь-який зв’язок з дітьми, імена яких можуть змінити або забути[1188]. Таке часом траплялося з вихованцями звичайних дитячих будинків. Валентину Юрганову, дочку поволзьких німців-куркулів, забрали до дитячого будинку, в якому справжні прізвища дітей забули. Одну дитину, як згадує Юрганова, перейменували в Каштанову просто тому, що за дитячим будинком у парку було багато каштанів.
Через багато років інша така дитина написала сумні спогади про свої намагання — протягом усього життя — дізнатися справжнє прізвище своїх батьків: у районі, де вона народилася, не було жодних даних про народження дітей з прізвищем, яке стояло в неї в паспорті, а вона сама була дуже мала і не пам’ятала прізвища своїх батьків. Утім, щось із минулого вона пам’ятала: «Мама за швейною машиною. Себе — я прошу дати мені голку й нитку… Себе у садку… А потім… Темна кімната, справа порожнє ліжко, щось сталося. Я чомусь сама. Мені страшно»[1189].
1185
Анонімне джерело, інтерв’ю з автором.
1186
ГАРФ, 8313/37/4554.
1187
Е. Ginzburg, Within the Whirlwind. — p. 3–11.
1188
Хоча колишня співробітниця адміністрації, яка просила не назвати її імені, заперечувала це, дуже багато мемуаристів згадують про розділення матерів і дітей. Сусанна Печуро каже, що в особливих таборах це було загальноприйнятою практикою.
1189
Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 241–242.