Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Ще одна жінка згадує, що до неї дійшла чутка, що звільнятимуть усіх жінок з немовлятами — на тюремному жаргоні «мамок». Для цього вона навмисно завагітніла[1172]. Надія Йоффе, яка завагітніла після зустрічі з чоловіком, пише, що її товаришки по табору у магаданських «вогких ясельних бараках» просто «не мали жодних материнських інстинктів» і кидали своїх дітей, як тільки могли це зробити[1173].
Не викликає подиву, що не всі жінки, які вагітніли в таборі, бажали народжувати. Адміністрація ГУЛАГу, як видається, ставилася до дозволу на аборти неоднозначно: часом їх дозволяла, а іноді наказувала давати за спробу аборту додатковий термін ув’язнення[1174]. Нез’ясованою залишається також їх кількість, тому що писали про них рідко: в десятках інтерв’ю і спогадів я читала або чула про аборти лише двічі. В одному інтерв’ю Анна Андреєва розповіла мені про жінку, яка «засунула у себе цвяхи і сіла працювати за швейною машиною. Врешті-решт у неї почалася сильна кровотеча»[1175]. Ще одна жінка розповідає у своїх спогадах, як табірний лікар намагався перервати їй вагітність:
«І ось уявіть собі картину. Ніч. Темно… Андрій Андрійович намагається зробити мені аборт рукою, намащеною йодом, без інструментів. Але він так нервує, так хвилюється, що нічого в нього не виходить. Біль не дає мені вдихнути, але я терплю без стогонів, щоб хтось не почув. "Облиш!" — кажу я нарешті у знемозі, і вся процедура відкладається ще на дві доби. Нарешті все вийшло — грудками, із сильною кровотечею. Так ніколи я й не стала матір’ю»[1176].
Але були жінки, які хотіли народжувати, і часто їхня доля теж була трагічною. Всупереч усьому, що було написано про егоїзм і продажність жінок, які вагітніли і народжували в таборах, свідчить історія Хави Волович. Її було арештовано 1937 року за політичним звинуваченням; у таборах вона була дуже самотня і прагнула мати дитину. Хоча ніяких особливих почуттів до батька її дочки Елеонори вона не мала, Хава Волович народила 1942 року в таборі, де не було жодних спеціальних можливостей для матерів:
«Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнатку в бараку. Клопи тут сипалися зі стелі і стін, як пісок. Усі ночі без перестанку ми оббирали їх з дітей. А вдень — на роботу, доручивши малюків якій-небудь актованій бабусі, яка з’їдала залишену дітям їжу».
Незважаючи на це, пише Волович,
«цілий рік я ночами стояла біля дитячого ліжечка, оббираючи клопів, і молилася. Молилася, щоб Бог продовжив мої муки хоч на сто років, та не розлучав з дочкою. Щоб, нехай жебрачкою, нехай калікою, випустив із ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи подаяння, виростити і виховати її. Але Бог не відгукнувся на мої молитви. Як тільки дитина почала ходити, як тільки я почула від неї перші, такі приємні для слуху, такі чудові слова — "мама", "мамиця", як нас у зимову холоднечу, одягнених у дрантя, посадили в теплушку і повезли в "мамочний" табір, де моя ангелоподібна товстушка із золотими кучериками скоро перетворилася на бліденьку тінь з синіми колами під очима і запеченими губками».
Волович спочатку поставили у лісоповальну бригаду, а потім послали на роботу на лісопильню. Ввечері вона приносила додому трохи дров, які віддавала няням з дитячого будинку. За це їй іноді дозволяли бачитися з дочкою і в якийсь інший, крім дозволеного, час.
«Бачила, як о сьомій ранку няньки робили побудку малюкам. Сторчаками, стусанами вони піднімали їх з ненагрітих ліжок (для "чистоти" дітей ковдрами не вкривали, а накидали їх поверх ліжечок). Штовхаючи дітей у спинки кулаками і осипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки кректали — по-старечому і — гукали. Це страшне гукання цілими днями долинало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти чи повзати, лежали на спинках, піджавши ніжечки до живота, і видавали ці страшні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін».
1172
Lahti. Неопубліковані спогади. Дякую за цей рукопис Рубену Раяла.
1173
Joffe. — p. 124.
1174
Фрид. — с. 184; ГАРФ, 9414/1/2741.
1175
Андреєва, інтерв’ю з автором.
1176
Яковенко. — с. 196.