Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Може, і так, — відказав я, беручи свої Козирі і тасуючи їх.

— Із ким ти хочеш увійти в контакт? — запитав Привид.

— Мене цікавить Люк, — сказав я. — Хочу пересвідчитися, що у нього все добре. А ще мене турбує Мандор. Кажеш, ти відіслав його у безпечне місце?

— У найкраще з можливих, — відповів Привид. — І Королеву Джасру також. Вона тобі теж потрібна?

— Не дуже. Насправді, ніхто з них мені не потрібний. Я хотів тільки подивитися...

Іще не закінчив фрази, а Привид збляк і зник. Я не був упевнений, що це його прагнення — бути корисним — подобається мені більше, ніж войовничість, притаманна йому в минулому.

Я витягнув з колоди Козир Люка та увійшов до нього.

Почув, як хтось іде коридором. Кроки лунали просто поруч зі мною.

Я відчув, що Люк перебуває в контакті зі мною, хоча не бачив, де він.

— Люку, ти мене чуєш? — покликав його.

— Еге ж, — озвався він. — З тобою усе гаразд, Мерлю?

— Так, я в порядку, — сказав я. — А ти як? Після такої битви...

— Зі мною усе добре.

— Я чую твій голос, але геть нічого не бачу.

— Бо я наклав на Козирі затемнення. А ти не вмієш цього робити?

— Мені це й на думку не спадало. Мусиш колись мене навчити. А, до речі, навіщо ти їх затемнив?

— Щоб ніхто, хто захоче зі мною зв’язатися, не дізнався про мої плани.

— Якщо збираєшся висадитися в Амбері на чолі загону десантників, це мене сильно засмутить.

— Припини! Ти ж знаєш, що я дав слово. Йдеться про цілковито інше.

— Я гадав, що Далт утримує тебе у полоні.

— Мій статус не змінився.

— Послухай, чорт забирай, але він мало не вбив тебе одного разу, а днями зробив із тебе відбивну!

— Першого разу він потрапив під дію одного з нестямних заклять, що Шару розкидав як пастки, а другого разу в цьому не було нічого особистого. Зі мною все буде гаразд. Але маю тримати язика за зубами щодо своїх планів, і взагалі — мені пора забиратися. Бувай!

Люк зник, але я відчув чиюсь присутність.

Кроків більше не чув, але почув, як хтось постукав у двері неподалік. Трохи згодом я почув, як двері відчинилися й зачинилися знову. Жодного слова не розчув. Дивно. Поруч були тільки мої власні кімнати, а ще покої Бенедикта. Я був майже впевнений, що Бенедикта зараз нема вдома. А ще згадав, що забув замкнути власні двері, коли виходив. Отже...

Узявши Судний Камінь, я перетнув кімнату й вийшов до коридору. Перевірив Бенедиктові двері. Замкнено. Подивився вздовж північно-південного коридору, повернувся до сходів, перевірив там. Нікого. Метнувся до власних апартаментів і з хвилину послухав біля кожних дверей. Не почув жодного звуку. Залишалися тільки кімнати Джерарда, трохи далі боковим коридором, і апартаменти Бранда, за моїм помешканням. Свого часу, під впливом постійних перебудов та змін інтер’єрів, якими захопився Рендом, я теж подумував, чи не зламати мені стіну між нашими з Брандом помешканнями. Якби приєднати Брандові кімнати до моїх, я мав би цілком пристойні апартаменти. Але відмовився від цього через чутки, що його кімнати відвідують привиди, а також через ті тужливі стогони, що лунали звідти вночі.

Я постукав до Бранда та до Джерарда, ще й посмикав їхні двері. Ніхто не озвався, а двері були на замку. Усе це ставало дивнішим і дивнішим. Коли я взявся за двері Бранда, то відчув, як Фракір коротко стиснула мій зап’ясток. Напружившись, я кілька секунд чекав на якусь халепу, але нічого поганого не сталося. Уже збирався пояснити собі її поведінку реакцією на залишки зловісних чар, які я інколи помічав у повітрі в цій частині замку, коли раптом зауважив, що Судний Камінь запульсував.

Я підняв його зі своїх грудей, тримаючи за ланцюжок, і подивився у його рубінову глибину. Так, я побачив там картинку, що набувала чіткості. Зокрема, вестибюль за поворотом коридору, двоє дверей, котрі вели до моїх кімнат, орнамент, що прикрашає стіну між дверима. Двері ліворуч, ті, що до моєї спальні, були наче окреслені червоним, і зображення пульсувало. І що це мало означати? Чи мусив я туди не соватися чи, навпаки, бігти туди щодуху? Це постійна проблема з містичними порадами.

Пішовши назад, я знову завернув до коридору, що вів до моїх кімнат. Камінь, можливо, відчувши мої сумніви, вирішив дещо відкоректувати. Тепер він показував мене, власною персоною, — як я наближаюся до позначених червоним дверей та відчиняю їх. Звісно, у реальності саме ці двері виявилися замкненими.

Я почав нишпорити по кишенях, намацуючи ключ, переймаючись, що не можу навіть кинутися до свого помешкання з оголеним мечем, бо щойно позбувся Ґрейсвандіра. Але мав напоготові двійко-трійко хитрих заклять. Можливо, одне з них урятує мені життя, якщо справа дійде до гіршого. А може, й ні.

Я повернув ключ у замку, і двері відчинилися.

— Мерлю! — пролунав жіночий зойк, і я побачив, що це була Корал. Вона стояла біля мого ліжка, на якому горілиць лежала її удавана сестра, а насправді ти’їґа. Корал швидко сховала руку за спину. — Як ти мене налякав!

— Vice versa, — відказав я. Цей вислів має відповідник у мові тарі: «навзаєм». — Що тут коїться, леді?