Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Так, — підтвердив я. — Може, зайдете?
— Дякую.
Я впустив його до кімнати. Привид замаскувався, щоб непомітно бути присутнім при нашій бесіді, й улаштувався на гардеробі, вдаючи із себе заблукалий промінчик сонця. Дворкін швидко обійшов вітальню, зазирнув до спальні, на мить затримав погляд на Найді, пробурмотівши собі під ніс: «Не варто будити демонів, коли вони сплять», — торкнувся Каменя на моїй шиї, коли знову проходив повз мене, зловісно похитав головою й усівся в крісло, на яке я боявся присісти, щоб не заснути.
— Вип’єте вина? — запитав я.
Він покрутив головою і сказав:
— Ні, дякую. Це ти полагодив найближчий Пошкоджений Лабіринт у Тіні, адже так?
— Так, це зробив я.
— Чому ти вчинив так?
— У мене не було вибору.
— Краще розкажи мені все, — промовив старий, смикаючи себе за жахливу кудлату бороду. Волосся у нього теж було задовге й мало такий вигляд, наче його не зле було б підстригти. Але ні в його погляді, ні у словах нічого не вказувало на божевілля.
— Це заплутана історія, — сказав я. — І, щоб не заснути на середині оповідки, мені треба випити кави.
Він наставив долоні, й між нами виник столик із білою скатертиною, накритий на двох, з парким срібним кавником над свічкою-пігулкою. Ще на столі стояла тарілка з бісквітами. Я б не зумів так швидко це викликати. Мабуть, і Мандорові не вдалося б.
— Тоді я приєднаюся до тебе, — промовив Дворкін.
Зітхнувши, я розлив каву по горнятках. Тоді взявся за Судний Камінь, що висів у мене на грудях.
— Може, спочатку я б повернув цю річ на місце, — сказав Дворкіну. — Інакше у мене можуть бути великі неприємності.
Після цих слів я почав підійматися зі стільця, але Дворкін похитав головою.
— Гадаю, не варто цього робити, — зауважив він. — Якщо ти зараз його знімеш, то можеш померти.
Я знову опустився на своє місце.
— Вершки, цукор? — запропонував я.
9
Я повільно приходив до тями. Ця знайома блакить була наче озером першобуття, де вільно плавало моє «я»... А, так, я перебував тут, тому що... тому що я тут був, як співається у відомій пісні[141]. Я повернувся на бік у своєму опальникові, підтягнув коліна до грудей і заснув ізнову.
Коли прокинувся наступного разу й розплющив очі, світ був усе ще блакитним. Правильно кажуть, що давні пригоди боронять від шкоди. Раптом мені спало на думку, що Люк може з’явитися тут будь-якої хвилини, аби мене вколошкати, і пальці мої самі зімкнулися на руків’ї меча. Я нашорошив вуха, прислухаючись, чи не скрадається хтось поблизу.
Чим я сьогодні займатимуся? Прорубуватимуся крізь стіну своєї кришталевої печери? Чи тут з’явиться Джасра й знову спробує розправитися зі мною?
Знову? Щось я плутаю, мабуть... Мені пригадалася купа подій, у яких брали участь Юрт і Корал, Люк і Мандор, навіть Джулія. Чи це мені наснилося?
Паніка, що накрила мене габою після пробудження, відкотилася так само миттєво. До мене повернувся мій дух, що мандрував десь, поки я спав, а з ним повернулися й усі спогади. Я позіхнув, і все стало на свої місця.
Я потягнувся. Сів. Протер очі.
Так, я знову був у кришталевій печері. Ні, усе, що відбулося зі мною після того, як Люк мене ув’язнив, мені не наснилось. Я повернувся сюди свідомо, тому що: а) добрий цілонічний сон у цій часовій лінії дорівнював кільком хвилинам в Амбері; б) ніхто б не зміг смикнути мене тут, сконтактувавши через Козирі; в) навіть Лабіринт і Лоґрус, найімовірніше, не змогли б дістатися тут до мене.
Прибравши волосся, що впало мені на очі, я підвівся та попрямував до нужника. Добре я зміркував — наказати Привидові перенести мене сюди після нашої наради з Дворкіним. Я відчував, що проспав не менше дванадцяти годин, проспав мов убитий, без прокину. Саме те, що було мені потрібно. Я видудлив кварту води, а тим, що залишилось у пляшці, умився.
Трохи згодом, коли я вдягнувся й засунув постільну білизну до комори, пішов до вестибюля й став у стовпі світла, що падало крізь вертикальну штольню. Клаптик неба, який я міг бачити крізь нього, був безхмарним. Я й досі пам’ятав, що сказав мені Люк того дня, коли ув’язнив мене тут і я довідався, що ми з ним — рідня.
Я витягнув з-під сорочки Судний Камінь, зняв із шиї ланцюжок, підніс його до світлового стовпа й подивився вглиб Каменя на просвіт. Цього разу послань не було.
От і добре. Я не був налаштований виконувати чиїсь вказівки. Зручно всівшись зі схрещеними ногами, й далі дивився на Камінь. Я відпочив і набрався сил. Саме час розпрощатися з ним та звільнитися від нього. За порадою Дворкіна я взявся розшукувати образ Лабіринту в рубіновій безодні.
Минуло трохи часу, й Образ почав вимальовуватися. Ні, не завдяки моїй уяві, але ж це й не була вправа на візуалізацію. Я просто спостерігав, як чіткішали абриси. Не скидалося на те, що вони утворюються в мене на очах; вони, радше, завжди були присутні всередині Каменя, а тепер мій зір почав фокусуватися необхідним чином, аби їх розрізняти. Мабуть, так воно й було насправді.
Я зробив глибокий вдих і видих. Іще раз. Потім почав пильно придивлятися до образу. Я не міг пригадати, що розповідав батько про те, як відбувається налаштування на Камінь. Коли я запитав про це Дворкіна, той тільки сказав цим не перейматися: мовляв, мені треба лише розпізнати всередині Самоцвіту тривимірне зображення Лабіринту, знайти місце входу до нього та рушити крізь нього. Коли я хотів з’ясувати деякі подробиці, він тільки фиркнув і повторив пораду не перейматися.
Ну, то й нехай.
Повільно повертаючи Камінь, я підніс його ближче до очей. У верхньому правому кутку помітив щось схоже на крихітний розрив. Я сфокусував на ньому погляд, і цей розрив неначе кинувся до мене.
Я опинився всередині образу й почав рухатися в ньому. Дивне це було відчуття: наче мчиш на американських гірках уздовж ліній, схожих на Лабіринт. Я віддався течії, і вона несла мене, куди їй заманеться, інколи так стрімко, що, здавалось, ось-ось виверне нутрощі, а інколи доводилося силою волі пробиватися крізь рубінові бар’єри, штовхати їх, поки не впадуть. І отак я дряпався вгору, падав, ковзався, проштовхуючись уперед й уперед. Я майже не відчував свого тіла, не відчував піднятої руки зі затиснутим у ній ланцюжком, але відчував, що обливаюся потом, бо піт роз’їдав мені очі.
Гадки не маю, скільки часу минуло, поки я налаштувався на Судний Камінь, що був октавою вище Лабіринту. Дворкін вважав, що Лабіринт хоч як, а хотів убити мене, тільки-но я пройду квест та полагоджу найближчий з Пошкоджених Лабіринтів, а те, що я його роздратував, тут ні до чого. Але розвивати цю думку він відмовився, бо гадав, що усвідомлення мотивів може у майбутньому вплинути на мій вибір, а він має бути вільним. Усе це звучало для мене як тарабарщина, хоча решта його зауважень видалися мені абсолютно розумними, на противагу тому, що я чув про Дворкіна раніше, з легенд і байок.
Розум мій то пірнав у криваву безодню Каменя, то виринав із нього. Відрізки Лабіринту, які я вже здолав, і ті, що були ще попереду, кружляли навколо мене, спалахуючи блискавками. Часом я відчував, що мій розум може наштовхнутися на якусь незриму Запону й розлетітися на друзки. Швидкість мого руху все наростала, і я не міг на неї впливати. Тим часом знав, що не можу полишити цю штуковину, поки не пройду крізь неї до кінця.
Дворкін відчував, що саме Камінь, який був на мені під час моїх суперечок із Лабіринтом, а також тоді, коли я повернувся подивитися на незнайомку, захистив мене. Але носити його на собі надто довго я теж не міг, бо це також могло мати фатальні наслідки. Тому Дворкін вирішив, що мені треба налаштуватися на Камінь, як вчинили свого часу мій батько та Рендом, і зробити це треба зараз, поки я ним володію. Після цього я носитиму в собі образ вищого порядку, котрий, так само як і Камінь, захищатиме мене від Лабіринту. Навряд чи мені випадало дискутувати з людиною, яка, кажуть, створила Лабіринт, користуючись Каменем. Тому я погодився з Дворкіним. Тільки я був надто втомлений, аби зробити так, як він каже. Тому за моїм наказом Привид переніс мене до моєї печери, до моєї схованки, аби я спочатку відпочив.
141
Перефразований рядок з пісні «We’re Here Because We’re Here», яку співали англійські й американські вояки у шанцях Першої світової війни.